Ворожа артилерія прицільно вдарила по центральному ринку.За уточненими даними, кількість постраждалих через російський обстріл середмістя Херсона зросла до десяти: 1 людина загинула, 9 – поранені.
Більше 550 - саме стільки пам'яток та об'єктів культурної спадщини зруйновано або пошкоджено окупантами. Війна триває, тому ми кожного дня фіксуємо нові руйнування.
Сьогодні, 18 квітня у Міжнародний день пам’яток та історичних місць (при ЮНЕСКО) українці щорічно відзначають також своє свято - День пам’яток історії та культури. Хочу нагадати про те, яке значення для нас та для світу має кожна культурна пам'ятка України. Кожна її втрата - це втрата для світового надбання. Нам не пощастило жити поряд з нікчемним сусідом, але пощастило мати багату історію та культуру, яку неможливо стерти з обличчя землі. Під охороною держави перебуває 109 930 пам’яток, а на державному обліку знаходиться понад 130 тисяч об'єктів культурної спадщини. Частина з них внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО - особливо під час війни як те, що перебуває під загрозою. Бо країна -агресор знищує цілеспрямовано все те, що ми так любимо і бережемо, все, що визначає нас як націю. Культурна спадщина - це ключовий елемент ідентифікації української нації та фактор національної безпеки України. Війна стала поштовхом для трансформації розуміння останнього. Саме тому ми піднімаємо культурну спадщину - пам'ятки історії та культури, визначні місця та традиції - на новий рівень значимості для кожного всередині країни та в світі. Збережемо, переможемо, відбудуємо. Джерело: Міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко - https://t.me/otkachenkokyiv/3422
⚠️Історія з підводним човном “Курськ” є лише одним з багатьох прикладів кремлівської брехні. Вона свідчить про те, що правду про обставини знищення крейсера “Москва” та загибелі його екіпажу росіяни дізнаються не скоро; ⚠️Вже понад 400 днів триває так звана “специальная воєнная операция”, а насправді повномасштабна агресивна війна росії проти України. Цифра загиблих російських окупантів перевищила 180 тисяч. Однак, за словами путіна та інших кремлівських очільників, все “іде по плану”. І хоча важко зрозуміти його цілі та логіку, але ясно, що як і 2000-му році, коли затонув “Курськ”, головними у кремлівському “плані” є безкінечна брехня, обман, цинізм і приховування правдивої інформації.
Є чітка грань, коли ти розумієш, що людина ще жива. А іноді, лише глянувши на труп, ти усвідомлюєш, що дух залишив фізичну оболонку.
Самотні люди у місті – це останні ознаки його життя. Артерії - вулиці безнадійно порожні, і як у вмираючого спадаються до тонких звивистих ниток протоптаних через уламки та купи будівельного сміття.
Вони огинають почорнілі ділянки гангрени, які глибокими ямами від авіаційних бомб, щодня умертвляють плоть населеного пункту, що б'ється в агонії.
Будинки не просто з'їдені виразками від мін та снарядів, вони повністю зруйновані. Це не шрами, які зможуть затягтись. Це цілком знищені шматки організму.
Ось школа. Вона ще рік тому примала своїх маленьких мешканців. Вони бігали її коридорами і радували своїм дзвінким сміхом суворий старовинний будинок. Але прийшли рускіє, і тепер одне його крило лежить у руїнах, над яким майорить синьо-жовтий прапор.
Ця школа як мученик, який прийняв смерть за свою віру, мову, спрагу свободи і прагнення справедливості.
В одному із її класів на дошці написано “24 лютого. Класна робота". Як дата смерті на надгробку. Дата, яка стала для кожного жителя України рубіконом. Дата, коли кожен із нас прийняв рішення: бігти чи боротися.
Але ці будівлі, міста, ліси та річки не мали такого вибору. Вони лише можуть вмирати, намагаючись захистити тих, хто десятиліттями піклувався та оберігав їх.
Захопити, щоб знищити, або знищити, щоб захопити. І в тому, і в іншому випадку все живе помре. Маріуполь, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Мар’їнка… Вам, напевно, знайомі ці назви.
Ви бачили фотографії та відео мертвих вулиць і куп каміння, що навіть обрисами не нагадують будівлі.
Чи хочете ви, щоб так виглядало місто вашого дитинства?
Чи хочете ви, щоб тінисті вулички, які ведуть до дідової хати, залишилися лише у вашій пам'яті?
Чи хочете ви, щоб все, що було вам дорого, перетворилося на прах, який ворог прийшов осквернити?
Якщо ні, то рішення "бігти" це не правильне рішення.
Боріться прямо зараз, інакше потім буде надто пізно.
За захист Охтирки минулого року офіцер отримав орден Богдана Хмельницького. Це перша його бойова нагорода, хоча Борсук, саме такий позивний має Олександр, воює з початку війни – весни 2014 року, під час виходу з Іловайська разом з побратимами потрапив в полон, укріплював оборону в Пісках і звільняв "сірі" території на Луганщині. Останні два місяці він безвилазно в Бахмуті.
16-річний Максим – сирота. Згадує про жахи, які довелося пережити в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення, коли місто було в оточенні й загарбники його нещадно бомбили. Хлопець з іншими студентами будівельного коледжу переховувався у підвалі гуртожитку.
Але перебування у підвалі гуртожитку ставало дедалі небезпечнішим, і наприкінці березня, коли води та їжі майже не залишилося, кілька студентів вирішили вибиратися з міста. Вирушили у бік Запоріжжя, але пройшовши кілометрів зо 20 – натрапили на блокпост загарбників у Мангуші. Окупанти, дізнавшись, що неповнолітні – сироти – на вільну територію не пустили, натомість відправили їх до окупованого Донецька.
24-річний захисник Маріуполя з Дніпропетровщини, морпіх 36-ї бригади Михайло Ротар, пробув у російському полоні 9 місяців і 2 дні. Потрапив туди у травні 2022 року під час боїв за “Азовсталь”. Спочатку росіяни утримували Михайла на тимчасово окупованих територіях, а згодом перевезли в Росію. У російському полоні морпіх схуд на 15 кг, бо полонених катували та погано годували. В ув’язнені Михайла гнітила думка, що він не може зв'язатися з рідними, ба більше – захистити їх, адже його Апостолівську громаду обстрілювали. Про те, що їде на обмін, не знав до останнього. Михайла звільнили з полону 16 лютого 2023 року, після чого він проходив реабілітацію. Додому повернувся 10 квітня. Нині вже збирається повертатися до побратимів назад у стрій. Про бої за Маріуполь, прорив на "Азовсталь", полон в Оленівці та ув’язнення у Волгоградському СІЗО, повернення додому, реабілітацію та, якою бачить перемогу – в інтерв’ю Суспільному розповів морпіх 36-ї бригади Михайло Ротар.
«Джавеліна» вже більше місяця на службі в 36-ій бригаді морської піхоти. Буквально з самого народження. Підрозділу «джавелінників» щеня подарували побратими. А вже наступного дня армійці знищили вщент ворожу колону. Тоді окупанти наступали в районі Водяного, але дійти до наших позицій їм не судилося.
Історія про підрив дамби на річці Ірпінь — як про тимчасово окуповані території, так і про ті, які російським військовим не вдалося окупувати, але які були на межі цього й теж, на жаль, постраждали. Команда Ukraїner була тут двічі — у червні та вересні 2022 року, спілкуючись не тільки з військовими, а й із місцевими партизанами, вчинки яких гідні поваги й карбування в історії перемоги. Цей репортаж — один із понад двадцяти, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців. 2022», яка має вийти друком цієї весни.
Анатолій. Коригувати вогонь
Анатолій виходить у камуфляжних шортах та футболці, прочиняє хвіртку. Говорить швидко: відчувається, що нервує перед камерами. Його приятель, який супроводжує нас, намагається підбадьорити чоловіка: «Це єдина людина, хто міг піти туди порахувати танки і прийти сюди про це розповісти. Безстрашний!».
У Анатолія двоє дочок — шести й девʼяти років. На початку боїв він сидів із ними, але згодом вирішив щось робити. Почув, що був бій на дамбі, яку продірявили підриви, але вона була ще доступною для проходу. Наші почали обстрілювати ворожу техніку, і колона розвернулась. Анатолій пішов подивитися, що відбувається. Дорогою зустрів хлопця і запитав, чи є там російські військові. Той відповів: «Да, закопуються». Анатолій рушив далі. Подивився на точки, де саме облаштовуються, і повернувся назад через дамбу. Там стояли місцеві.
Анатолій підійшов і попередив, щоб розходилися, бо може «прилетіти». Наші люди його попрохали: «Скажи “паляниця”». Тільки тоді збагнув, що на нього буквально якихось пів години тому дивився російський солдат з автоматом. Шанси не повернутися були значними. Але чоловік передав дані про місця розташування ворогів одразу декільком підрозділам, аби інформація була в різних місцях. Зрештою в тих окопах російських військових і спалили.
Те, що переживали мільйони українців на початку повномасштабної війни, важко збагнути холодним розумом. Анатолій розповідає, що вже згодом, після того як окупантів вигнали за кордон Білорусі, нарешті осягнув, як вони ризикували. Наскільки треба бути навіженими, щоб бігати під снарядами, під кулями. Згадує, як їх застерігали: «Хлопці, там снайпери!». А вони спокійно у відповідь: «Пофіг, нам треба подивитися», — і бігли.
Врятував тисячу поранених: історія хірурга з Дніпра, який пройшов «Азовсталь» та полон
Колись їх називали ангелами у білих халатах, а сьогодні вони рятують наших захисників, часто не маючи ні спецформи, ні всього необхідного арсеналу інструментів та препаратів. Медики на передовій працюють без вихідних та сну, щомиті ризикуючи власним життям. Один із них – дніпрянин Євген Герасименко, підполковник медичної служби Збройних сил України, повідомляє “Наше місто”.
До Маріуполя вирушив добровільно
Стати військовим медиком Євген вирішив після 4 курсу інституту, коли перейшов навчатися на військово-медичний факультет. Після закінчення вузу працював у Німеччині, Югославії, Африці, Афганістані. З 2001 року Євген Герасименко був провідним хірургом Дніпровського військового шпиталю. Після початку АТО роботи тут завжди вистачало.
Наприкінці березня минулого року Євген Петрович вирушив у відрядження у Запорізьку область. Аж раптом – дзвінок одного з колег. Він запропонував Герасименко очолити групу хірургічної підтримки, яка надаватиме допомогу у складі 555 військового госпіталю. На той час він перебував у Маріуполі. Виникла потреба посилити медичні угрупування на «Азовсталі» та на заводі ім. Ілліча за допомогою пересувної хірургічної групи.
У Харкові 75-річний волонтер з Японії відкрив безкоштовне кафе
ФОТО
21.04.2023 13:01
У Харкові 75-річний японський волонтер Фумінорі Цучіко відкрив безкоштовне кафе, де готують гарячі обіди та печуть пиріжки.
Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.
«Принаймні раз на день я можу забезпечити людей їжею», - сказав волонтер.
Кафе розташоване на Салтівці, неподалік станції метро «Героїв праці», де кілька місяців люди змушені були переховуватися від обстрілів. Фумінорі орендував приміщення на ринку, знайшов кухарів. Безкоштовне кафе підтримують фінансово благодійники, небайдужі співвітчизники японця.
У меню – супи, борщ, каші, макарони, м’ясо, а ще випічка, пиріжки, булочки, пампушки з часником, чай.
Приходять у FuMi Caffe знайомі Фумінорі, працівники сусідніх торгових павільйонів і їхні покупці, містяни, що чекають на транспорт і геть випадкові перехожі. Найбільше японець радіє маленьким відвідувачам, для яких є іграшки та цукерки.
«Хочу, щоб люди посміхалися», - каже він.
Фумінорі має намір залишатися в Україні та допомагати людям до перемоги.
Як повідомляв Укрінформ, Фумінорі Цучіко приїхав в Україну вперше в січні 2022 року як турист. Іноземець відвідував місця, пов’язані з Другою світовою війною, їздив у Польщу, аби побачити нацистські концтабори. До Києва приїхав, щоб побачити Бабин Яр.
На день рождения Адольфа Гитлера - 20 апреля - российская пропаганда презентовала вторую песню исполнителя под позывным "ШАМАН", которая носит название - "МЫ!"
Извините, но...
****
Блядь, я просто сейчас сижу и меня разрывает от многослойности отсылок - в данном случае к роману-антиутопии российского писателя Евгения Замятина с одноименным, бля, названием...
Вот всё-таки в пелевинщине и метамодерне кремль достиг просто совершенства... "МЫ!" БЛЯДЬ
ЗАМЯТИН!!!?
****
Ну, а гитлерюгендовский косплей самого Шамана ну настолько очевиден, что нацистскую эстетику делали очевидно специально!
Питун гордится, что он лидер нацистского государства! А мы ему ордера на арест выписываем
Только валить!
Только валить...
Сьогодні багато контенту про нові кліпи шамана. Я поза контекстом російскої культури та музики, але подивилась. Два кліпи на одну пісню, один з дітьми, другий на красной площаді. То жах. Косплей не тільки гітлерюгенда, а й ще частково фільму Кабаре Боба Фоса (що також не я помітила). Вище на цій сторінці випуск Рагулів про те, як росія ворує наших дітей і знущається над ними. Там також трохи і про те, що моральне знущання над своїми дітьми в росії досягло невиданого рівню. Шаман одна із складових того складного механізму, який з дітей робить пушечне м'ясо, яке років через десять знову полізе до нас, якщо зараз не зупинити та не ізолювати росіян і не вимусити їх до цівілізрваного відношення до інших нардів та країн (особисто я не вірю, що це можливо). Моє дитинство прийшлось на срср, пропаганда працювала дуже гарно, але такого жаху не було, можливо просто не вистачало сучасних технологій.
Кліпи Шамана легко знайти, тут їх не залишаю. Особливо рекомендую подивитися тим, хто вважає, що проблеми росії тільки в одній особі, а люди там непогані.
Не можу стриматися, фрагмент з Кабаре Боба Фоса - Майбутнє належить нам. Як нормальні (на вид) люди перетворюються в зграю. В образі шамана відсилки й сюда.
Сміливий екіпаж танку 93-ї бригади Холодний Яр впритул «розбирає» будинок, в якому засіли російські окупанти у Бахмуті. Ворог не лише постійно штурмує українські позиції, а й намагається атакувати інформаційно, заявляючи, що Бахмут в оточенні. Утім, українські сили продовжують контролювати частину міста, дороги до нього проїзні. За словами офіцера-піхотинця 93-ї бригади Холодний Яр із позивним «Тихий», недооцінювати ворога не потрібно: російські штурмовики, які постійно пробують захоплювати українські позиції, добре екіпіровані і навчені воювати. Та надія на звільнення Бахмуту є!
Керолін Норденґріп ще донедавна була шведською парламентаркою. Більше 15 років вона пов’язувала своє життя винятково із політикою у рідній країні, та торік, після побачених новин про Ірпінь та Бучу, захотіла усе кардинально змінити. І – змінила. Нині Керолін замість ділового костюму носить камуфляж Збройних сил України, і готується до відправлення на фронт. Та чи є у неї військовий досвід? Яку роботу виконувала, як депутат, і яку готова виконувати на передовій? А також: скільки довідок зібрала, аби долучитися до українського війська?
Більше 550 - саме стільки пам'яток та об'єктів культурної спадщини зруйновано або пошкоджено окупантами. Війна триває, тому ми кожного дня фіксуємо нові руйнування.
Сьогодні, 18 квітня у Міжнародний день пам’яток та історичних місць (при ЮНЕСКО) українці щорічно відзначають також своє свято - День пам’яток історії та культури. Хочу нагадати про те, яке значення для нас та для світу має кожна культурна пам'ятка України. Кожна її втрата - це втрата для світового надбання. Нам не пощастило жити поряд з нікчемним сусідом, але пощастило мати багату історію та культуру, яку неможливо стерти з обличчя землі. Під охороною держави перебуває 109 930 пам’яток, а на державному обліку знаходиться понад 130 тисяч об'єктів культурної спадщини. Частина з них внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО - особливо під час війни як те, що перебуває під загрозою. Бо країна -агресор знищує цілеспрямовано все те, що ми так любимо і бережемо, все, що визначає нас як націю. Культурна спадщина - це ключовий елемент ідентифікації української нації та фактор національної безпеки України. Війна стала поштовхом для трансформації розуміння останнього. Саме тому ми піднімаємо культурну спадщину - пам'ятки історії та культури, визначні місця та традиції - на новий рівень значимості для кожного всередині країни та в світі. Збережемо, переможемо, відбудуємо. Джерело: Міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко - https://t.me/otkachenkokyiv/3422
Оксана Чорная
Авдіївка
Я бачила роздерті тіла бійців.
Я бачила пошматовані тіла тварин.
Я бачила зруйновані тіла міст.
Є чітка грань, коли ти розумієш, що людина ще жива. А іноді, лише глянувши на труп, ти усвідомлюєш, що дух залишив фізичну оболонку.
Самотні люди у місті – це останні ознаки його життя. Артерії - вулиці безнадійно порожні, і як у вмираючого спадаються до тонких звивистих ниток протоптаних через уламки та купи будівельного сміття.
Вони огинають почорнілі ділянки гангрени, які глибокими ямами від авіаційних бомб, щодня умертвляють плоть населеного пункту, що б'ється в агонії.
Будинки не просто з'їдені виразками від мін та снарядів, вони повністю зруйновані. Це не шрами, які зможуть затягтись. Це цілком знищені шматки організму.
Ось школа. Вона ще рік тому примала своїх маленьких мешканців. Вони бігали її коридорами і радували своїм дзвінким сміхом суворий старовинний будинок. Але прийшли рускіє, і тепер одне його крило лежить у руїнах, над яким майорить синьо-жовтий прапор.
Ця школа як мученик, який прийняв смерть за свою віру, мову, спрагу свободи і прагнення справедливості.
В одному із її класів на дошці написано “24 лютого. Класна робота". Як дата смерті на надгробку. Дата, яка стала для кожного жителя України рубіконом. Дата, коли кожен із нас прийняв рішення: бігти чи боротися.
Але ці будівлі, міста, ліси та річки не мали такого вибору. Вони лише можуть вмирати, намагаючись захистити тих, хто десятиліттями піклувався та оберігав їх.
Захопити, щоб знищити, або знищити, щоб захопити. І в тому, і в іншому випадку все живе помре. Маріуполь, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Мар’їнка… Вам, напевно, знайомі ці назви.
Ви бачили фотографії та відео мертвих вулиць і куп каміння, що навіть обрисами не нагадують будівлі.
Чи хочете ви, щоб так виглядало місто вашого дитинства?
Чи хочете ви, щоб тінисті вулички, які ведуть до дідової хати, залишилися лише у вашій пам'яті?
Чи хочете ви, щоб все, що було вам дорого, перетворилося на прах, який ворог прийшов осквернити?
Якщо ні, то рішення "бігти" це не правильне рішення.
Боріться прямо зараз, інакше потім буде надто пізно.
72 ОМБр ім. Чорних Запорожців. У кожного з воїнів свій оберіг.
Японська хайку від української 28 ОМБр ім. Лицарів Зимового Походу.
В білому цвіті весняної сакури,
Квітне прапор на БМП-2,
Буде смерть ворогам.
Бій роти Гонор, батальйон Вовки Да Вінчі, за останню дорогу в Бахмут.
Сучасні герої. Заступник командира 93-ої бригади полковник Олександр Сліпко. Велике інтерв’ю за посиланням.
За захист Охтирки минулого року офіцер отримав орден Богдана Хмельницького. Це перша його бойова нагорода, хоча Борсук, саме такий позивний має Олександр, воює з початку війни – весни 2014 року, під час виходу з Іловайська разом з побратимами потрапив в полон, укріплював оборону в Пісках і звільняв "сірі" території на Луганщині. Останні два місяці він безвилазно в Бахмуті.
16-річний Максим – сирота. Згадує про жахи, які довелося пережити в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення, коли місто було в оточенні й загарбники його нещадно бомбили. Хлопець з іншими студентами будівельного коледжу переховувався у підвалі гуртожитку.
Але перебування у підвалі гуртожитку ставало дедалі небезпечнішим, і наприкінці березня, коли води та їжі майже не залишилося, кілька студентів вирішили вибиратися з міста. Вирушили у бік Запоріжжя, але пройшовши кілометрів зо 20 – натрапили на блокпост загарбників у Мангуші. Окупанти, дізнавшись, що неповнолітні – сироти – на вільну територію не пустили, натомість відправили їх до окупованого Донецька.
24-річний захисник Маріуполя з Дніпропетровщини, морпіх 36-ї бригади Михайло Ротар, пробув у російському полоні 9 місяців і 2 дні. Потрапив туди у травні 2022 року під час боїв за “Азовсталь”. Спочатку росіяни утримували Михайла на тимчасово окупованих територіях, а згодом перевезли в Росію. У російському полоні морпіх схуд на 15 кг, бо полонених катували та погано годували. В ув’язнені Михайла гнітила думка, що він не може зв'язатися з рідними, ба більше – захистити їх, адже його Апостолівську громаду обстрілювали. Про те, що їде на обмін, не знав до останнього. Михайла звільнили з полону 16 лютого 2023 року, після чого він проходив реабілітацію. Додому повернувся 10 квітня. Нині вже збирається повертатися до побратимів назад у стрій. Про бої за Маріуполь, прорив на "Азовсталь", полон в Оленівці та ув’язнення у Волгоградському СІЗО, повернення додому, реабілітацію та, якою бачить перемогу – в інтерв’ю Суспільному розповів морпіх 36-ї бригади Михайло Ротар.
«Джавеліна» вже більше місяця на службі в 36-ій бригаді морської піхоти. Буквально з самого народження. Підрозділу «джавелінників» щеня подарували побратими. А вже наступного дня армійці знищили вщент ворожу колону. Тоді окупанти наступали в районі Водяного, але дійти до наших позицій їм не судилося.
Ukrainer
6 д. ·
Історія про підрив дамби на річці Ірпінь — як про тимчасово окуповані території, так і про ті, які російським військовим не вдалося окупувати, але які були на межі цього й теж, на жаль, постраждали. Команда Ukraїner була тут двічі — у червні та вересні 2022 року, спілкуючись не тільки з військовими, а й із місцевими партизанами, вчинки яких гідні поваги й карбування в історії перемоги. Цей репортаж — один із понад двадцяти, що ввійшли у книжку «Деокупація. Історії опору українців. 2022», яка має вийти друком цієї весни.
Анатолій. Коригувати вогонь
Анатолій виходить у камуфляжних шортах та футболці, прочиняє хвіртку. Говорить швидко: відчувається, що нервує перед камерами. Його приятель, який супроводжує нас, намагається підбадьорити чоловіка: «Це єдина людина, хто міг піти туди порахувати танки і прийти сюди про це розповісти. Безстрашний!».
У Анатолія двоє дочок — шести й девʼяти років. На початку боїв він сидів із ними, але згодом вирішив щось робити. Почув, що був бій на дамбі, яку продірявили підриви, але вона була ще доступною для проходу. Наші почали обстрілювати ворожу техніку, і колона розвернулась. Анатолій пішов подивитися, що відбувається. Дорогою зустрів хлопця і запитав, чи є там російські військові. Той відповів: «Да, закопуються». Анатолій рушив далі. Подивився на точки, де саме облаштовуються, і повернувся назад через дамбу. Там стояли місцеві.
Анатолій підійшов і попередив, щоб розходилися, бо може «прилетіти». Наші люди його попрохали: «Скажи “паляниця”». Тільки тоді збагнув, що на нього буквально якихось пів години тому дивився російський солдат з автоматом. Шанси не повернутися були значними. Але чоловік передав дані про місця розташування ворогів одразу декільком підрозділам, аби інформація була в різних місцях. Зрештою в тих окопах російських військових і спалили.
Те, що переживали мільйони українців на початку повномасштабної війни, важко збагнути холодним розумом. Анатолій розповідає, що вже згодом, після того як окупантів вигнали за кордон Білорусі, нарешті осягнув, як вони ризикували. Наскільки треба бути навіженими, щоб бігати під снарядами, під кулями. Згадує, як їх застерігали: «Хлопці, там снайпери!». А вони спокійно у відповідь: «Пофіг, нам треба подивитися», — і бігли.
Продовження читайте в лонгріді на сайті: ukrainer.net/kozarovychi-pidirvaty-dambu
А також дивіться документальний серіал «Деокупація» на нашому ютуб-каналі: bit.ly/deokupatsiia
Врятував тисячу поранених: історія хірурга з Дніпра, який пройшов «Азовсталь» та полон
Колись їх називали ангелами у білих халатах, а сьогодні вони рятують наших захисників, часто не маючи ні спецформи, ні всього необхідного арсеналу інструментів та препаратів. Медики на передовій працюють без вихідних та сну, щомиті ризикуючи власним життям. Один із них – дніпрянин Євген Герасименко, підполковник медичної служби Збройних сил України, повідомляє “Наше місто”.
До Маріуполя вирушив добровільно
Стати військовим медиком Євген вирішив після 4 курсу інституту, коли перейшов навчатися на військово-медичний факультет. Після закінчення вузу працював у Німеччині, Югославії, Африці, Афганістані. З 2001 року Євген Герасименко був провідним хірургом Дніпровського військового шпиталю. Після початку АТО роботи тут завжди вистачало.
Наприкінці березня минулого року Євген Петрович вирушив у відрядження у Запорізьку область. Аж раптом – дзвінок одного з колег. Він запропонував Герасименко очолити групу хірургічної підтримки, яка надаватиме допомогу у складі 555 військового госпіталю. На той час він перебував у Маріуполі. Виникла потреба посилити медичні угрупування на «Азовсталі» та на заводі ім. Ілліча за допомогою пересувної хірургічної групи.
Повний текст за посиланням https://nashemisto.dp.ua/2023/04/21/vriatuvav-tysiachu-poranenykh-istoriia-khirurha-z-dnipra-iakyi-proishov-azovstal-ta-polon/
Інтерв'ю
У Харкові 75-річний волонтер з Японії відкрив безкоштовне кафе
ФОТО
21.04.2023 13:01
У Харкові 75-річний японський волонтер Фумінорі Цучіко відкрив безкоштовне кафе, де готують гарячі обіди та печуть пиріжки.
Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.
«Принаймні раз на день я можу забезпечити людей їжею», - сказав волонтер.
Кафе розташоване на Салтівці, неподалік станції метро «Героїв праці», де кілька місяців люди змушені були переховуватися від обстрілів. Фумінорі орендував приміщення на ринку, знайшов кухарів. Безкоштовне кафе підтримують фінансово благодійники, небайдужі співвітчизники японця.
У меню – супи, борщ, каші, макарони, м’ясо, а ще випічка, пиріжки, булочки, пампушки з часником, чай.
Приходять у FuMi Caffe знайомі Фумінорі, працівники сусідніх торгових павільйонів і їхні покупці, містяни, що чекають на транспорт і геть випадкові перехожі. Найбільше японець радіє маленьким відвідувачам, для яких є іграшки та цукерки.
«Хочу, щоб люди посміхалися», - каже він.
Фумінорі має намір залишатися в Україні та допомагати людям до перемоги.
Як повідомляв Укрінформ, Фумінорі Цучіко приїхав в Україну вперше в січні 2022 року як турист. Іноземець відвідував місця, пов’язані з Другою світовою війною, їздив у Польщу, аби побачити нацистські концтабори. До Києва приїхав, щоб побачити Бабин Яр.
Читайте також: Фумінорі з харківської Салтівки
24 лютого 2022 року Фумінорі був у Варшаві, і на вокзалі він побачив тисячі біженців з України. Вражений японець вирішив теж підтримати українців. Він повернувся до Києва, а у травні поїхав до Харкова, де побачив, що люди досі переховуються від обстрілів у підземці метро. Певний час жив на станції метро, витрачаючи на продукти та потрібні речі для харків’ян власну пенсію. Згодом організував збір у соціальних мережах.https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/3698828-u-harkovi-75ricnij-volonter-z-aponii-vidkriv-bezkostovne-kafe.html?fbclid=IwAR24toPo-pmkOJ6xnndUkHuon8Y2vZUk5icnGgbdDy87636d1oVqPR-Kfoc
Дмитро Золотухін
Эстетически совершенный косплей фашизма!
На день рождения Адольфа Гитлера - 20 апреля - российская пропаганда презентовала вторую песню исполнителя под позывным "ШАМАН", которая носит название - "МЫ!"
Извините, но...
****
Блядь, я просто сейчас сижу и меня разрывает от многослойности отсылок - в данном случае к роману-антиутопии российского писателя Евгения Замятина с одноименным, бля, названием...
Вот всё-таки в пелевинщине и метамодерне кремль достиг просто совершенства... "МЫ!" БЛЯДЬ
ЗАМЯТИН!!!?
****
Ну, а гитлерюгендовский косплей самого Шамана ну настолько очевиден, что нацистскую эстетику делали очевидно специально!
Питун гордится, что он лидер нацистского государства! А мы ему ордера на арест выписываем
Только валить!
Только валить...
Сьогодні багато контенту про нові кліпи шамана. Я поза контекстом російскої культури та музики, але подивилась. Два кліпи на одну пісню, один з дітьми, другий на красной площаді. То жах. Косплей не тільки гітлерюгенда, а й ще частково фільму Кабаре Боба Фоса (що також не я помітила). Вище на цій сторінці випуск Рагулів про те, як росія ворує наших дітей і знущається над ними. Там також трохи і про те, що моральне знущання над своїми дітьми в росії досягло невиданого рівню. Шаман одна із складових того складного механізму, який з дітей робить пушечне м'ясо, яке років через десять знову полізе до нас, якщо зараз не зупинити та не ізолювати росіян і не вимусити їх до цівілізрваного відношення до інших нардів та країн (особисто я не вірю, що це можливо). Моє дитинство прийшлось на срср, пропаганда працювала дуже гарно, але такого жаху не було, можливо просто не вистачало сучасних технологій.
Кліпи Шамана легко знайти, тут їх не залишаю. Особливо рекомендую подивитися тим, хто вважає, що проблеми росії тільки в одній особі, а люди там непогані.
Не можу стриматися, фрагмент з Кабаре Боба Фоса - Майбутнє належить нам. Як нормальні (на вид) люди перетворюються в зграю. В образі шамана відсилки й сюда.
Фоторепортаж з передовій в Донецькій області.
Сміливий екіпаж танку 93-ї бригади Холодний Яр впритул «розбирає» будинок, в якому засіли російські окупанти у Бахмуті. Ворог не лише постійно штурмує українські позиції, а й намагається атакувати інформаційно, заявляючи, що Бахмут в оточенні. Утім, українські сили продовжують контролювати частину міста, дороги до нього проїзні. За словами офіцера-піхотинця 93-ї бригади Холодний Яр із позивним «Тихий», недооцінювати ворога не потрібно: російські штурмовики, які постійно пробують захоплювати українські позиції, добре екіпіровані і навчені воювати. Та надія на звільнення Бахмуту є!
Керолін Норденґріп ще донедавна була шведською парламентаркою. Більше 15 років вона пов’язувала своє життя винятково із політикою у рідній країні, та торік, після побачених новин про Ірпінь та Бучу, захотіла усе кардинально змінити. І – змінила. Нині Керолін замість ділового костюму носить камуфляж Збройних сил України, і готується до відправлення на фронт. Та чи є у неї військовий досвід? Яку роботу виконувала, як депутат, і яку готова виконувати на передовій? А також: скільки довідок зібрала, аби долучитися до українського війська?