Рік тому на каналі “Новинарня” командир бронегрупи “Російського добровольчого корпусу” Павло Кузнєцов “Могила” зробив напівжартивливу заяву: він звернувся до Міністерства оборони України з проханням дати йому танк. “Мені не потрібен “Леопард”, мені не потрібен “Абрамс”. Дайте Т-64, хоча б модернізований. Може, є Т-90 трофейний, – сказав тоді “Могила” у своєму зверненні, розповідаючи про свій бойовий досвід у складі “РДК”. – Мені потрібен танк, і я обіцяю, що я в цьому танку або згорю, або дам такий результат, який вас задовольнить, і ви не розчаруєтеся”. Відеозвернення стало по-справжньому вірусним: тисячі коментаторів закликали Міноборони “дати хлопцю танк”. І це таки спрацювало! Командир бронегрупи “РДК” “Могила” отримав танк і вже мав разом зі своїми бійцями перший бойовий досвід на Донецькому напрямку. Танк "Могили" – це новенький трофейний російський Т-80БВМ 2023 року випуску. У його екіпажі - російські військовополонені, які перейшли на бік України і тепер б'ють росіян, допомагаючи ЗСУ. Члени екіпажу розповідають про свою бойову роботу. Мрія хлопців - проїхати на танку під синьо-жовтим прапором і прапором "РДК" по Червоній площі в Москві після нашої перемоги.
Сьогодні вночі росіяни, поціливши БПЛА у будинок в Чернеччині Краснопільської громади, вбили родину Лєсніченків: тата Олександра, маму Альону, двох дітей - Дениса і Єгора (4 та 6 років) та двох ще ненароджених дітей - Альона була вагітна двійнею.
Перед ними – ворог, який нищить все на свому шляху: людей, міста, історію та пам’ять. За їхніми плечима – Україна, що живе та розквітає. Завдяки військовим наші міста не зупиняються і продовжують рух, у школах звучить дитячий сміх, домівки сповнені тепла і світла, а сон – спокою. У цьому відео – слова вдячності від українців до воїнів, які попри страх та смертельну небезпеку стоять на захисті держави. Світ не знає сильніших і сміливіших за вас. Україна живе завдяки вам. Дякуємо, наші захисники і захисниці.
Вони подумки сміються — не з вас коли ви їм бажаєте "ангела охоронця" , не з долі, а з того, як наївно пахне слово «ангел» . Хтось каже «ангел-охоронець» і чекає милості, наче це нова посилка з теплого світу: «Повідомлення — у вас є ангел!» — а вони сміються так, ніби в їхніх жилах замість крові — бензин і сковзка смужка іронії. Ангел охоронець? Ха! Це не зайвий патрон в патронтажі (хоча зайіих патронів небуває), не нова екіпа, не той звук мотору корча, що піднімає твою адреналінову душу. Це не безпілотник, що вирізав би кусок неба та викинув у нього смерть. Ангел — це слово. Слово, що зручне для проповідників. І слово, що не гріє ніч.
Вони сміються ще й тому, що ангели не потребують ангелів. Це смішно і страшно одночасно — замкнене дзеркало абсурду. У цьому світі хтось мусить стояти на шляху катастрофи, хтось мусить бути тим, хто тримає лінію, поки інші рахують лайки і планують вечір. Хто ж — якщо не вони? Вони — ті, що говорять мало і роблять більше; ті, що витирають кров не з прапора, а з рук товариша; ті, що сміються, коли йдуть у бій, бо сміх — це останній клаптик глузду, що залишився.
Уяви їхні кроки — не шелест крил, а тупіт берців по розбитому асфальту; не бархатні халати, а брудні плащі; не німби, а забруднені каски. Ангели-охоронці ходять пішки. Вони курять, п’ють холодну каву, сплять по дві години, сміються, хоч плакати варто, і кладуть руку на плече іншому так, ніби це — остання операція любові. Вони перетворюються на попіл — фізично, метафорично, кожен постріл віднімає трохи життя, кожна ніч — трохи молодості. Потім цей попіл летить, осідає, і з нього проростає щось несподіване — трава, маленьке зерно людяності, уривок нової надії. Вони сіють не квіти — а просту можливість для майбутнього не бути повністю поглинутим чорною безоднею.
І от тут стає цікаво: ангели не прилітають, їх не викликаєш через форму замовлення. Їх не додаси в корзину. Їх не подарують як сувенір. Вони — місцеві елементи апокаліпсиса, живі агрегати опору. Вони — рухомий фронт, що перетворює хаос на порядок на крихту. Вони — ті, хто рве своїми пальцями землю, поливає її потом і кров’ю, щоб з’явилось щось чисте. Бо людина, яка віддала все, має право на маленьку перемогу — навіть якщо ця перемога — просто шанс для чужого дитинства.
Їхні посмішки — це порох і сонце одночасно. Вони сміються не від радості, а від здивування: «Отак ось воно — життя. Не питаєш, не готуєшся, лежить голим фактом і кричить». Сміються, бо вміють бачити правду: ангел, якщо й існує, то сидить поруч, п’є з ним третю і палить сигарету, бо не має на це часу. Ангели охоронці не мають часу на святі пози, на духовні пафоси. Вони ремонтують двигуни, забинтовують рани, заводять рацію, кладуть на місце чужі нерви, коли ті вже не слухають.
Це не романтика. Це корозія душі під рюкзаком відповідальності. Це голос, що каже: «Йдіть, я прикрию». І замість крила — рука з мозолями. Замість світла — блиск сталевої кромки. І в цьому блиску — не священність, а шрамована честь. Вони не просять оплесків. Вони не чекають на марші. Вони чекають на тишу, де можна вивести клятву у кількох словах, і цю тишу часто відбирає холод ночі.
І коли хтось із них каже, що вірить в ангела-охоронця, — він говорить правду, але не ту, яку собі представляє більшість. Він знає: ангел-охоронець — це не вищий суддя, а рядовий, який став ангелом, бо вибрав стояти. Це той, хто дав руку, коли тебе прошило осколком; той, хто накрив тілом, щоб тонкий промінь світла ще міг пройти. Це людина, що навчилася сміятися в обличчя неминучості, бо сміх — це останній патрон в магазині глузду.
Їхня віра — це не молитва. Їхня віра — це ритуал рук і механізмів, це запах згарищ і розпеченого металу, це гальмований звук двигуна, що ще живий. Їхня віра — це дружба, яка тримає, коли ресурси скінчені. Вони вірять один в одного, бо в іншому світі, у якому ангели роздають листівки, ніхто не виживе. Так що вони беруть роль ангелів — рукою, яка тримає, ногою, що прикриває, зубами, що стискають біль.
І тут, в цьому божевільному танці, народжується іронія: вони — охоронці майбутнього, але майбутнє платить їм найвищу ціну — вони віддають за нього життя. Вони поливають землю кров’ю і потом, не тому що люблять кров — а тому що розуміють: без цієї пожертви нічого не виросте. Вони кладуть на стіл усе, навіть якщо цей стіл — це уламки людської гідності. І з цих уламків — іноді, дуже рідко — виростає щось щире, щось незаплямоване.
Тому сміх. І ось я бачу їхній сміх: гіркий, товстий, як дим із порожнього каністера; сміх, що оголює зуби істини; сміх, що каже: «Ми не святі, ми не ангели з картинок, але якщо ангел потрібен — він у нас». І цей сміх — найкращий доказ. Бо той, хто сміється в обличчя смерті, вже перевірив реальність і не обдуриться дешевими утешеннями.
І наприкінці — не сентимент: ангелів-охоронців не знайдеш у книжці замовлень. Вони тут, по той бік екрану, поруч у багнюці, у нічних чергах, у точці, де хтось все ще тримає кулями. Вони — без блиску церковної позолоти, без ефектних заголовків, але з тією самою здатністю — берегти. Чи то спасіння — питання філософії. Але вони — факт. І поки вони є, є точка опори, є шанс.
І якщо ти колись побажаєш комусь ангела-охоронця — не зупиняйся на словах. Подай руку. Купи їм кави. Принеси патрони. Поясни, що ангели тут ходять пішки, що їм не потрібні хвали, а потрібні справи. І тоді, можливо, цей сміх перестане бути останнім клаптиком глузду — і стане початком чогось, що не згорить у попелі.
Вони сиділи за крадіжки, вбивства, заборонені речовини. Але тепер — у ЗСУ. Хто ці люди, що добровільно залишили колонії, щоби піти на фронт? Чи справді вони шукають спокуту — чи просто хочуть волі? Як виглядає рекрутинг прямо в тюрмі? Хто саме потрапляє в бойові штурмові загони, а кого відсікають одразу? Як поводяться колишні зеки в бою, хто тікає, хто повертається — а хто вже командир? Чи є шанс у тих, кого раніше всі боялись? І чи справді вони можуть воювати краще за мобілізованих? Які трагедії, зради, історії “прощення” й смерті стоять за цими рішеннями? Як ув`язнені закохуються, створюють сім’ї й ризикують життям — на рівні з усіма? І що буде, якщо вони знову зірвуться? Про це і не тільки дивіться в матеріалі Ukrainian Witness
Сьогодні додому з російського полону повернулись ще 185 українських захисників: 183 з них — рядові й сержанти, ще двоє — офіцери. З полону звільнили також 20 цивільних.
Готують їжу у дворі на вогнищі, сплять в одязі, запасаються водою та купують газові балони для туристичних плит. Вже добу без світла, тепла і частково води мешканці Славутича, що на Київщині. 1 жовтня російські війська завдали удару по підстанції, яка живить і місто, і частину сусідньої Чернігівщини. Як виживає Славутич у репортажі Радіо Свобода.
Росія від 2022-го року вже запустила по Україні майже 50 тисяч «шахедів». Військові з вогневої групи, роботу якої знімали наші журналісти, називають дрони «летючою смертю». Під ударами безпілотників часто опиняється цивільна інфраструктура, звичайні житлові будинки та цивільні, а іноді й рятувальники, котрі приїжджають на виклик до атакованої будівлі та потрапляють під наступний удар.
Працівник ДСНС Павло Петров під час одного з таких виїздів отримав поранення, а троє рятувальників тоді загинули. «Люди ризикують власним життям заради людей, яких навіть не знають», — каже Павло про роботу ДСНС.
У матеріалі Каріни Бугайченко дивіться про те, скільки вже українців загинуло від дронів, хто протистоїть цим атакам. Також в матеріалі розсекречуємо обличчя й імена тих, хто виробляє смертоносні безпілотники.
Влітку 2025 року в Одесі відбулись сенсаційні розкопки. Прямо біля підніжжя пам’ятнику герцогу Де Рішельє, прозваного в народі Дюком, який є візитівкою Одеси, українські археологи натрапили на залишки фортеці міста Хаджибей або Коцюбіїв, яке росіяни захопили та перейменували на місто Одеса. Ця знахідка – забиває останній цвях в труну російської пропаганди про те, що Одесу заснували росіяни і «матушка Єкатерина». Якою була Одеса до приходу росіян? Хто заснував Хаджибей, побудував Хаджибейську фортецю, і чому про неї нічого не було відомо цілих 200 років. Відповіді на ці питання – у новому епізоді Реальної історії з Акімом Галімовим.
«Коли ми сиділи у танку, розмірковували, як було би добре сидіть керувати пультом, щоб воно саме їхало і стріляло. [НРК] поки не стріляє, але саме їздить, а я сиджу десь у сховищі», — розповідає «Іва», оператор безпілотного наземного комплексу, який до зустрічі з НРК був у танковому екіпажі.
Безпілотні наземні комплекси, які зазвичай називають НРК, — це невеличкі машинки, які виконують логістичні та евакуаційні місії. Ми приїхали на Донеччину, щоб показати вам, як працюють безпілотні наземні комплекси у 20-му окремому полку безпілотних систем «К-2».
Напрямок НРК зараз розвивається у багатьох бригадах і підрозділах сил оборони України, але саме у «К-2» сформували перший у світі батальйон безпілотних наземних комплексів. Що це таке? Що воно дає? Що можуть і не можуть НРК? Дивіться у нашому репортажі.
Відомий правозахисник, журналіст і колишній військовополонений Максим Буткевич, який був ув’язнений на Луганщині, каже, що багато людей в окупації на Донбасі переконані що «за України було краще», а Росія вважає місцевих людьми «другого сорту». Він також розповів про свій полон і що дало змогу не зламатися протягом понад двох років в неволі. Буткевича було звільнено восени 2024 року і він знову повернувся до активного правозахисту, допомагаючи звільняти й інших заручників. Він каже, що Росія не йде на обмін полоненими за формулою «всіх на всіх», бо люди для неї неважливі. Максим Буткевич дав ексклюзивне інтерв’ю Радіо Свобода в Празі, щойно отримавши Премії Вацлава Гавела від ПАРЄ у Страсбурзі.
Росія атакувала залізницю в Шостці, дрон влучив в пасажирський потяг. Загинув 71-річний чоловік, дві людини в реанімації — в них опіки та крововтрата.
У двох людей, які після атаки РФ по залізничному вокзалу в Шостці опинилися в реанімації — опіки та крововтрата. Їхньому життю нічого не загрожує. Також в Шостці пошкоджені електромережа, водогін, система газозабезпечення.
Зрада буває різною. Для когось — це фізична близькість, а для когось — уже сама думка про неї. Але результат майже завжди один — біль, сором, розпач, зруйнована довіра… І все ж люди продовжують зраджувати. Чому? Можливо, винна війна? Або така людська природа? У новому випуску військовий психолог Андрій Козінчук розповідає про психологічний аспект зради, розбирає її причини, внутрішні та зовнішні чинники і те, що стоїть за виправданнями невірності. А ще поговоримо про прощення — як пробачити і… чи варто?
А у небі над Донецьком тільки й розмови про воду. За останні три роки, росіяни фактично з нуля сформували нову донецьку школу філософії, яка шукає відповідь на екзистенційне питання: «а как какать?».
Вода стала найціннішим ресурсом в окупованому Донецьку. Настільки цінним, що описати це словами зі сторони неможливо. Простіше поспостерігати за поведінкою самих мешканців міста. Тепер вода для них — це коштовний подарунок. Роздача води — це така подія, що її анонсують місцеві фрік-блогери. Ситуація з водою — це ще один злочин окупаційної влади проти населення на тимчасово окупованих територіях.
російські FPV-дрони в районі Костянтинівки цілодобово полюють як на українські гармати, так і на будь-який логістичний транспорт, що забезпечує життєдіяльність і бойову роботу артилеристів. Як в таких умовах працюють українські бійці в репортажі.
Дмитро Турківський – військовослужбовець першого окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти. У свої 19 років він опинився в самому епіцентрі російського наступу на Маріуполь. 42 доби оборони, полон і 1246 днів неволі – випробування, які для більшості здаються неймовірними, стали його реальністю.
Чому армія РФ штурмує Дніпропетровщину без техніки? Для чого росіяни намагаються прорватися в ліс і ночують у болоті, ризикуючи життям? Як ЗСУ зупиняють атаки, коли кожен перехід через річку — під прицілом? Що насправді відбувається в Межівській і Новопавлівській громадах? Чому противник іде пішки, а поранених доводиться витягувати майже з нуля? Як виглядає робота медиків, коли “шахеди” прилітають навіть по лікарнях? Скільки вже росіян опинилося в полоні? Чому навіть полонені повертаються на фронт і потрапляють у ті самі руки вдруге? Чого домагається ворог — вийти до Покровська чи пробитися до Запоріжжя? Якою буде наступна фаза війни на цьому напрямку? І чи готові Сили оборони України до великого осіннього штурму у Дніпропетровській області? Усі деталі - у новому репортажі на Ukrainian Witness.
Рік тому на каналі “Новинарня” командир бронегрупи “Російського добровольчого корпусу” Павло Кузнєцов “Могила” зробив напівжартивливу заяву: він звернувся до Міністерства оборони України з проханням дати йому танк. “Мені не потрібен “Леопард”, мені не потрібен “Абрамс”. Дайте Т-64, хоча б модернізований. Може, є Т-90 трофейний, – сказав тоді “Могила” у своєму зверненні, розповідаючи про свій бойовий досвід у складі “РДК”. – Мені потрібен танк, і я обіцяю, що я в цьому танку або згорю, або дам такий результат, який вас задовольнить, і ви не розчаруєтеся”. Відеозвернення стало по-справжньому вірусним: тисячі коментаторів закликали Міноборони “дати хлопцю танк”. І це таки спрацювало! Командир бронегрупи “РДК” “Могила” отримав танк і вже мав разом зі своїми бійцями перший бойовий досвід на Донецькому напрямку. Танк "Могили" – це новенький трофейний російський Т-80БВМ 2023 року випуску. У його екіпажі - російські військовополонені, які перейшли на бік України і тепер б'ють росіян, допомагаючи ЗСУ. Члени екіпажу розповідають про свою бойову роботу. Мрія хлопців - проїхати на танку під синьо-жовтим прапором і прапором "РДК" по Червоній площі в Москві після нашої перемоги.
Сьогодні вночі росіяни, поціливши БПЛА у будинок в Чернеччині Краснопільської громади, вбили родину Лєсніченків: тата Олександра, маму Альону, двох дітей - Дениса і Єгора (4 та 6 років) та двох ще ненароджених дітей - Альона була вагітна двійнею.
З Днем захисників і захисниць України!
Перед ними – ворог, який нищить все на свому шляху: людей, міста, історію та пам’ять. За їхніми плечима – Україна, що живе та розквітає. Завдяки військовим наші міста не зупиняються і продовжують рух, у школах звучить дитячий сміх, домівки сповнені тепла і світла, а сон – спокою. У цьому відео – слова вдячності від українців до воїнів, які попри страх та смертельну небезпеку стоять на захисті держави. Світ не знає сильніших і сміливіших за вас. Україна живе завдяки вам. Дякуємо, наші захисники і захисниці.Andriy Yermolenko
39 хв ·
Вони подумки сміються — не з вас коли ви їм бажаєте "ангела охоронця" , не з долі, а з того, як наївно пахне слово «ангел» . Хтось каже «ангел-охоронець» і чекає милості, наче це нова посилка з теплого світу: «Повідомлення — у вас є ангел!» — а вони сміються так, ніби в їхніх жилах замість крові — бензин і сковзка смужка іронії. Ангел охоронець? Ха! Це не зайвий патрон в патронтажі (хоча зайіих патронів небуває), не нова екіпа, не той звук мотору корча, що піднімає твою адреналінову душу. Це не безпілотник, що вирізав би кусок неба та викинув у нього смерть. Ангел — це слово. Слово, що зручне для проповідників. І слово, що не гріє ніч.
Вони сміються ще й тому, що ангели не потребують ангелів. Це смішно і страшно одночасно — замкнене дзеркало абсурду. У цьому світі хтось мусить стояти на шляху катастрофи, хтось мусить бути тим, хто тримає лінію, поки інші рахують лайки і планують вечір. Хто ж — якщо не вони? Вони — ті, що говорять мало і роблять більше; ті, що витирають кров не з прапора, а з рук товариша; ті, що сміються, коли йдуть у бій, бо сміх — це останній клаптик глузду, що залишився.
Уяви їхні кроки — не шелест крил, а тупіт берців по розбитому асфальту; не бархатні халати, а брудні плащі; не німби, а забруднені каски. Ангели-охоронці ходять пішки. Вони курять, п’ють холодну каву, сплять по дві години, сміються, хоч плакати варто, і кладуть руку на плече іншому так, ніби це — остання операція любові. Вони перетворюються на попіл — фізично, метафорично, кожен постріл віднімає трохи життя, кожна ніч — трохи молодості. Потім цей попіл летить, осідає, і з нього проростає щось несподіване — трава, маленьке зерно людяності, уривок нової надії. Вони сіють не квіти — а просту можливість для майбутнього не бути повністю поглинутим чорною безоднею.
І от тут стає цікаво: ангели не прилітають, їх не викликаєш через форму замовлення. Їх не додаси в корзину. Їх не подарують як сувенір. Вони — місцеві елементи апокаліпсиса, живі агрегати опору. Вони — рухомий фронт, що перетворює хаос на порядок на крихту. Вони — ті, хто рве своїми пальцями землю, поливає її потом і кров’ю, щоб з’явилось щось чисте. Бо людина, яка віддала все, має право на маленьку перемогу — навіть якщо ця перемога — просто шанс для чужого дитинства.
Їхні посмішки — це порох і сонце одночасно. Вони сміються не від радості, а від здивування: «Отак ось воно — життя. Не питаєш, не готуєшся, лежить голим фактом і кричить». Сміються, бо вміють бачити правду: ангел, якщо й існує, то сидить поруч, п’є з ним третю і палить сигарету, бо не має на це часу. Ангели охоронці не мають часу на святі пози, на духовні пафоси. Вони ремонтують двигуни, забинтовують рани, заводять рацію, кладуть на місце чужі нерви, коли ті вже не слухають.
Це не романтика. Це корозія душі під рюкзаком відповідальності. Це голос, що каже: «Йдіть, я прикрию». І замість крила — рука з мозолями. Замість світла — блиск сталевої кромки. І в цьому блиску — не священність, а шрамована честь. Вони не просять оплесків. Вони не чекають на марші. Вони чекають на тишу, де можна вивести клятву у кількох словах, і цю тишу часто відбирає холод ночі.
І коли хтось із них каже, що вірить в ангела-охоронця, — він говорить правду, але не ту, яку собі представляє більшість. Він знає: ангел-охоронець — це не вищий суддя, а рядовий, який став ангелом, бо вибрав стояти. Це той, хто дав руку, коли тебе прошило осколком; той, хто накрив тілом, щоб тонкий промінь світла ще міг пройти. Це людина, що навчилася сміятися в обличчя неминучості, бо сміх — це останній патрон в магазині глузду.
Їхня віра — це не молитва. Їхня віра — це ритуал рук і механізмів, це запах згарищ і розпеченого металу, це гальмований звук двигуна, що ще живий. Їхня віра — це дружба, яка тримає, коли ресурси скінчені. Вони вірять один в одного, бо в іншому світі, у якому ангели роздають листівки, ніхто не виживе. Так що вони беруть роль ангелів — рукою, яка тримає, ногою, що прикриває, зубами, що стискають біль.
І тут, в цьому божевільному танці, народжується іронія: вони — охоронці майбутнього, але майбутнє платить їм найвищу ціну — вони віддають за нього життя. Вони поливають землю кров’ю і потом, не тому що люблять кров — а тому що розуміють: без цієї пожертви нічого не виросте. Вони кладуть на стіл усе, навіть якщо цей стіл — це уламки людської гідності. І з цих уламків — іноді, дуже рідко — виростає щось щире, щось незаплямоване.
Тому сміх. І ось я бачу їхній сміх: гіркий, товстий, як дим із порожнього каністера; сміх, що оголює зуби істини; сміх, що каже: «Ми не святі, ми не ангели з картинок, але якщо ангел потрібен — він у нас». І цей сміх — найкращий доказ. Бо той, хто сміється в обличчя смерті, вже перевірив реальність і не обдуриться дешевими утешеннями.
І наприкінці — не сентимент: ангелів-охоронців не знайдеш у книжці замовлень. Вони тут, по той бік екрану, поруч у багнюці, у нічних чергах, у точці, де хтось все ще тримає кулями. Вони — без блиску церковної позолоти, без ефектних заголовків, але з тією самою здатністю — берегти. Чи то спасіння — питання філософії. Але вони — факт. І поки вони є, є точка опори, є шанс.
І якщо ти колись побажаєш комусь ангела-охоронця — не зупиняйся на словах. Подай руку. Купи їм кави. Принеси патрони. Поясни, що ангели тут ходять пішки, що їм не потрібні хвали, а потрібні справи. І тоді, можливо, цей сміх перестане бути останнім клаптиком глузду — і стане початком чогось, що не згорить у попелі.
Вони сиділи за крадіжки, вбивства, заборонені речовини. Але тепер — у ЗСУ. Хто ці люди, що добровільно залишили колонії, щоби піти на фронт? Чи справді вони шукають спокуту — чи просто хочуть волі? Як виглядає рекрутинг прямо в тюрмі? Хто саме потрапляє в бойові штурмові загони, а кого відсікають одразу? Як поводяться колишні зеки в бою, хто тікає, хто повертається — а хто вже командир? Чи є шанс у тих, кого раніше всі боялись? І чи справді вони можуть воювати краще за мобілізованих? Які трагедії, зради, історії “прощення” й смерті стоять за цими рішеннями? Як ув`язнені закохуються, створюють сім’ї й ризикують життям — на рівні з усіма? І що буде, якщо вони знову зірвуться? Про це і не тільки дивіться в матеріалі Ukrainian Witness
Місто Куп'янськ на Харківщині. Репортаж з закритого міста.
Сьогодні додому з російського полону повернулись ще 185 українських захисників: 183 з них — рядові й сержанти, ще двоє — офіцери. З полону звільнили також 20 цивільних.
Готують їжу у дворі на вогнищі, сплять в одязі, запасаються водою та купують газові балони для туристичних плит. Вже добу без світла, тепла і частково води мешканці Славутича, що на Київщині. 1 жовтня російські війська завдали удару по підстанції, яка живить і місто, і частину сусідньої Чернігівщини. Як виживає Славутич у репортажі Радіо Свобода.
Росія від 2022-го року вже запустила по Україні майже 50 тисяч «шахедів». Військові з вогневої групи, роботу якої знімали наші журналісти, називають дрони «летючою смертю». Під ударами безпілотників часто опиняється цивільна інфраструктура, звичайні житлові будинки та цивільні, а іноді й рятувальники, котрі приїжджають на виклик до атакованої будівлі та потрапляють під наступний удар.
Працівник ДСНС Павло Петров під час одного з таких виїздів отримав поранення, а троє рятувальників тоді загинули. «Люди ризикують власним життям заради людей, яких навіть не знають», — каже Павло про роботу ДСНС.
У матеріалі Каріни Бугайченко дивіться про те, скільки вже українців загинуло від дронів, хто протистоїть цим атакам. Також в матеріалі розсекречуємо обличчя й імена тих, хто виробляє смертоносні безпілотники.
Як живе Шевченківська громада на Харківщині, розташована в 30 кілометрах від Куп’янська, після активізації бойових дій на цьому напрямку.
Влітку 2025 року в Одесі відбулись сенсаційні розкопки. Прямо біля підніжжя пам’ятнику герцогу Де Рішельє, прозваного в народі Дюком, який є візитівкою Одеси, українські археологи натрапили на залишки фортеці міста Хаджибей або Коцюбіїв, яке росіяни захопили та перейменували на місто Одеса. Ця знахідка – забиває останній цвях в труну російської пропаганди про те, що Одесу заснували росіяни і «матушка Єкатерина». Якою була Одеса до приходу росіян? Хто заснував Хаджибей, побудував Хаджибейську фортецю, і чому про неї нічого не було відомо цілих 200 років. Відповіді на ці питання – у новому епізоді Реальної історії з Акімом Галімовим.
«Коли ми сиділи у танку, розмірковували, як було би добре сидіть керувати пультом, щоб воно саме їхало і стріляло. [НРК] поки не стріляє, але саме їздить, а я сиджу десь у сховищі», — розповідає «Іва», оператор безпілотного наземного комплексу, який до зустрічі з НРК був у танковому екіпажі.
Безпілотні наземні комплекси, які зазвичай називають НРК, — це невеличкі машинки, які виконують логістичні та евакуаційні місії. Ми приїхали на Донеччину, щоб показати вам, як працюють безпілотні наземні комплекси у 20-му окремому полку безпілотних систем «К-2».
Напрямок НРК зараз розвивається у багатьох бригадах і підрозділах сил оборони України, але саме у «К-2» сформували перший у світі батальйон безпілотних наземних комплексів. Що це таке? Що воно дає? Що можуть і не можуть НРК? Дивіться у нашому репортажі.
Північ країни раз у раз потерпає від атак росіян на об’єкти інфраструктури. Про атаку на Новгород-Сіверський, що на Чернігівщині в репортажі.
Відомий правозахисник, журналіст і колишній військовополонений Максим Буткевич, який був ув’язнений на Луганщині, каже, що багато людей в окупації на Донбасі переконані що «за України було краще», а Росія вважає місцевих людьми «другого сорту». Він також розповів про свій полон і що дало змогу не зламатися протягом понад двох років в неволі. Буткевича було звільнено восени 2024 року і він знову повернувся до активного правозахисту, допомагаючи звільняти й інших заручників. Він каже, що Росія не йде на обмін полоненими за формулою «всіх на всіх», бо люди для неї неважливі. Максим Буткевич дав ексклюзивне інтерв’ю Радіо Свобода в Празі, щойно отримавши Премії Вацлава Гавела від ПАРЄ у Страсбурзі.
Росія атакувала залізницю в Шостці, дрон влучив в пасажирський потяг. Загинув 71-річний чоловік, дві людини в реанімації — в них опіки та крововтрата.
У двох людей, які після атаки РФ по залізничному вокзалу в Шостці опинилися в реанімації — опіки та крововтрата. Їхньому життю нічого не загрожує. Також в Шостці пошкоджені електромережа, водогін, система газозабезпечення.
Зрада буває різною. Для когось — це фізична близькість, а для когось — уже сама думка про неї. Але результат майже завжди один — біль, сором, розпач, зруйнована довіра… І все ж люди продовжують зраджувати. Чому? Можливо, винна війна? Або така людська природа? У новому випуску військовий психолог Андрій Козінчук розповідає про психологічний аспект зради, розбирає її причини, внутрішні та зовнішні чинники і те, що стоїть за виправданнями невірності. А ще поговоримо про прощення — як пробачити і… чи варто?
Слов’янськ під атакою росін. Семеро дорослих та тринадцятирічний підліток поранені через удар ФАБ-250 з універсальним модулем планування та корекції.
А у небі над Донецьком тільки й розмови про воду. За останні три роки, росіяни фактично з нуля сформували нову донецьку школу філософії, яка шукає відповідь на екзистенційне питання: «а как какать?».
Вода стала найціннішим ресурсом в окупованому Донецьку. Настільки цінним, що описати це словами зі сторони неможливо. Простіше поспостерігати за поведінкою самих мешканців міста. Тепер вода для них — це коштовний подарунок. Роздача води — це така подія, що її анонсують місцеві фрік-блогери. Ситуація з водою — це ще один злочин окупаційної влади проти населення на тимчасово окупованих територіях.
російські FPV-дрони в районі Костянтинівки цілодобово полюють як на українські гармати, так і на будь-який логістичний транспорт, що забезпечує життєдіяльність і бойову роботу артилеристів. Як в таких умовах працюють українські бійці в репортажі.
Дмитро Турківський – військовослужбовець першого окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти. У свої 19 років він опинився в самому епіцентрі російського наступу на Маріуполь. 42 доби оборони, полон і 1246 днів неволі – випробування, які для більшості здаються неймовірними, стали його реальністю.
Третю добу Шостка оговтується від наслідків масованого російського удару. Через відсутність газу та світла в місті розгорнули польові кухні.
Чому армія РФ штурмує Дніпропетровщину без техніки? Для чого росіяни намагаються прорватися в ліс і ночують у болоті, ризикуючи життям? Як ЗСУ зупиняють атаки, коли кожен перехід через річку — під прицілом? Що насправді відбувається в Межівській і Новопавлівській громадах? Чому противник іде пішки, а поранених доводиться витягувати майже з нуля? Як виглядає робота медиків, коли “шахеди” прилітають навіть по лікарнях? Скільки вже росіян опинилося в полоні? Чому навіть полонені повертаються на фронт і потрапляють у ті самі руки вдруге? Чого домагається ворог — вийти до Покровська чи пробитися до Запоріжжя? Якою буде наступна фаза війни на цьому напрямку? І чи готові Сили оборони України до великого осіннього штурму у Дніпропетровській області? Усі деталі - у новому репортажі на Ukrainian Witness.