Мене попросили підготувати для міжнародної авдиторії короткий виступ на тему "Чому країни світу підтримують чи не підтримують Україну?" Можливо, вам буде цікаво. Очевидно, ці пункти не вичерпують теми, але якщо брати основне, то ось воно.
---
Чому країни підтримують Україну?
1. Заради власної безпеки. Країни Східної, Центральної та Північної Європи знають, що таке російська агресія. Вони розуміють, що після падіння України війна прийде на їхню землю.
2. Заради збереження світового порядку, заснованого на правилах, домовленостях та альянсах. Якщо все це більше не працює, якщо агресія залишається безкарною, то агресії стане більше, і багатьом країнам доведеться пролити більше крові власних громадян.
3. Заради економічного інтересу. Російська агресія підриває стабільність глобальної економіки (зернові ринки, енергетика, логістика). Підтримка України – це інвестиція у стабільність торговельних шляхів і ринків.
4. Але є місце й ідеалізму. Вся людська цивілізація побудована на архетипі перемоги слабкої відважної правди над жорстокою тупою силою. Давид і Голіаф, триста спартанців, повстанці проти галактичної імперії у Зоряних війнах чи Дюні, хоббіти проти Саурона, Гаррі Поттер проти Волдеморта і так далі.
Чому країни не підтримують Україну?
1. Тому що отруєні безпекою. Чимало громадян вважають, що це не їхня війна, що війна не прийде до них або ж від неї можна буде сховатися. А мілітаризація забирає гроші з сімейного бюджету. А росія задовольниться Україною і далі не піде. Популісти цим користуються заради збільшення власних рейтингів.
2. Залежність від росії. Деякі країни досі сильно залежать від російських енергоносіїв, ринків чи інвестицій. Вони бояться економічних втрат більше, ніж вигод від перемоги України.
3. Тому що бояться розпаду росії. Поразка росії майже напевно означає її розпад, а це асоціюється з неприйнятними ризиками, на кшталт розповсюдження ядерної зброї, масштабної кризи біженців, радикального ісламізму, зростання сили Китаю. Пастка москвоцентризму, в який потрапили західні аналітики та політики, не дозволяє побачити хороших сценаріїв, що ведуть до сталого миру й економічної вигоди.
4. Тому що протягом багатьох років працюють російські гроші, російська пропаганда, хиби російських студій.
5. Тому що не спрацьовує антиколоніальний наратив. Чимало країн, які самі були колоніями й здобули свою незалежність у боротьбі, не розуміють, що Україна веде антиколоніальну боротьбу проти імперії, яка хоче знову її загарбати. Це тому що українці є білими, та через антизахідні настрої, а також тому, що росія сприймається як нащадок Радянського Союзу, який виглядав як антиколоніальна сила, хоча був жорстоким колонізатором своїх власних колоній.
Юрій Ляшок з перших днів повномасштабного вторгнення пішов воювати. Спершу – Київщина, потім Чернігівщина. Пізніше – Херсонщина. Там і потрапив у полон.
Новий герой інтерв'ю Анжеліки Сизоненко - Сергій Єфіменко, військовослужбовець 109 бригади ТРО. Він родом з Маріуполя, працював в морському порту, пішов обороняти своє місто від росіян на початку повномасштабного вторгнення. Сергій пройшов найзапекліші бої в Маріуполі, на заводі Ілліча та Азовсталі, три роки провів у російському полоні. Розмова розділена на 2 частини. Тому підписуйтесь, щоб не пропустити 2 частину про полон. У 1 частині інтерв'ю про:
– перші бої та обстріли з авіабомб;
– поранення, брак боєприпасів і відсутність підкріплення;
– перехід на завод Ілліча, знайомство з легендарною «Пташкою» та рішення приєднатися до 36-ї бригади морської піхоти;
– шлях на Азовсталь – останню фортецю, де українські захисники тижнями тримали оборону під безперервними бомбардуваннями;
– життя у підземних бункерах: собачий корм замість їжі, холод і постійні вибухи, страх і водночас
жителів Костянтинівки та кішку евакуювали з-під обстрілів російських військ співробітники Гуманітарної місії «Проліска» та БФ «Місія подих надії». П'ять евакуаційних поїздок відбулися на броньованому автомобілі, оснащеному засобом РЕБ. Того дня війська РФ били по житловим районам міста дронами різних типів, РСЗВ і КАБами. Наразі в Костянтинівці проживають близько 6 тисяч цивільних жителів під цілодобовими обстрілами – без світла, газу та централізованого водопостачання. Зі збільшенням кількості ударів зросло число бажаючих виїхати, відзначають співробітники гуманітарних організацій. Після пересадки у Дружківці переселенців доправляють до Лозової та Павлограда. Там оформлюють соціальні виплати та пропонують варіанти розселення.
Костянтинівка перебуває під постійними російськими обстрілами. Є перебої з водою та електропостачанням. Його дають дозовано у деяких районах міста. Газопостачання зупинене повністю. У місті поруйнована інфраструктура цілими квартали. Утім, там досі лишаються тисячі місцевих жителів.
- Оцей плющ, я його саджала. Дуже хотіла, щоб тіньочок був над нашою альтанкою, поряд з гойдалкою, яку мені дівчата подарували. Відірву плюща, заберу гойдалку. У мене ще отут, під стріхою, гірлянди, заберу все. Все життя з собою заберу. Не знаю, як з ліліями. Але все заберу. Нічого, десь пригодиться все. Не хочу гнівити бога, бо у нас хоч є можливість виїхати, завантажити все на причеп. Коли ми допомагали людям ВПО, нам такі жахіття розповідали. Коли вони тікали, вслід каби падали. Один хлопець не міг батька похоронити. Йому військові кричали: ми похоронимо твого батька, їдь звідси. Тому тримаймося, люди…
І слідом наступне відео:
- Я дуже довго трималась. Поки не почали розбирати кухню.
Гірко плаче. Обличчя, залите слізьми.
- Як сказати дитині, чому я маю знімати оцю картину і кудись її везти?! Бо грьобаний сусід просто хоче кинути каб на хату. А он та, маленька картина, глиняна, я у Львові купувала. Ми всі тримаємось із останніх сил. Але кожний ходить і виє у себе в хаті. Кажуть, не можна проклинати. Але я хочу, щоб нашим сусідам сповна повернулось те, що вони бажають нашим дітям. Ми з 2014-го року живемо на межі трьох областей і ми робили все, щоб війна не прийшла до нас. Ми знаємо, що від війни не можна сховатися в центрі чи на заході України. Тому робіть, люди, все, щоб не їхати з дому.
І їй пишуть:
«Я наготовила відро картоплі родючої, його точно заберу. Орки вже майже поруч. Господи, врятуй від вбивць Україну».
«Не плач. То все наживне. Я кинула все. Забрала собаку, документи і щось у мішок з речей . Забери фотографії - ото пам'ять. Головне, щоб залишились живі. Переболіє душа. Молись і не плач».
«Залиште той плющ, хай росте , приїдете, буде тіньочок....»
«Я, коли їхала до дітей у Польщу, то на митниці одна жінка відкрила валізу, а там були тільки альбоми з фото. Більше у неї нічого не було. Я стрес отримала тоді».
«Я теж, коли виходили,забрала всі фото. Чоловік кричав, а ми з дітьми витягували з альбомів. Плакала, під звуки вибухів, але забрала. Слава Богу, ми повернулись. Ми з Чернігівської області. Але фото лежать складені. В альбом поверну тільки по закінченню війни».
«Забрати можна багато чого, але душу з рідного будинку, двору, на жаль, ніяк не забереш. Я виїхала з двума сумками і двома дітьми, вже четвертий рік не вдома, але душа і серце в маленькому селі на Херсонщині. Навіть не знаю, чи є ще наш дім… Але я так мрію повернутися додому!»
«Я в Запоріжській області. Дихати не можу. Теж треба збиратися».
«Я теж тягла з собою гойдалку. Під дронами і обстрілами. Тепер живу у вагончику, але з гойдалкою. Вона мене заспокоює».
«Я, коли виїжджала з Костянтинівки, теж все забрала. І котів, і собак, і меблі. Але їхали наобум. Обрали хату в селі. Була надія, що ми повернемось. Вийшло не так, як хотілось. Залишились вже на Тернопільщині. Важко було і морально, і фінансово, і духовно. Але ми з Донбасу, ми сильні. Людині дано рівно стільки, скільки вона зможе витримати. Так, все почали з нуля, навіть з мінуса. Але живі, діти не чують всіх тих жахіть».
«Мій дім в окупації, лівий берег Херсона, все разбито і затоплено, мій сад , виноград, і качелі, і шезлонги... все залишилось...нічого нема. Дякувати Богу, ми живі».
«У мене було 200 кущів троянд, дуже багато хвойних рослин, та і взагалі багато різних рослин. Дуже шкодую, що раніше не виїхала і все не вивезла. Виїжджали під дронами, все залишили».
«А в мене вдома, мабуть, гліцинія вже розрослася. А, можливо, і дому вже немає. Не знаю нічого. Так хочется додому».
«А у мене не було можливості щось брати, з сумочкою вийшла з двору...1222 дні тому назад».
«Не тримайтеся за речі, тримайтеся за себе. Ви створите нове, де б не були, аби ви були».
«Як це важко…. Нам свого часу пощастило. На початку війни виїхали, зібравши життя у три валізи. Але, дякуючи нашим захисникам, повернулися додому».
«Лілії забирайте! Я свої квіти залишила, тепер жалію дуже».
«Я все залишила. Вже три роки живу спогадами».
«У мене є плющ. Я вам відкопаю і надішлю!».
«Ми з Камʼянського, не встигли вивезти нічого…»
«Я все залишила у Луганську ще у 2014-му…»
«Сонечко, я тобі плюща подарую, візьми щось важливіше».
«Мені ніяково, що я у теплій хаті і з родиною. Вибачте нас».
«Викопуйте і лілії, перешліть, я їх висаджу, потім вам перешлю, як облаштуєтесь чи повернетесь додому».
«Ми з Бахмута. Нічого не встигли взяти. Але залишились живі».
«Якщо у нас до такого дійде, я спалю свій дім».
«Ми з Вовчанська, виїхали тільки з документами».
«А ми з Лисичанська так виїжджали - пакет з документами».
«Ми з Маріуполя, дім розбили,бізнес зруйновано...Але ми не пропали,хоча нам 60+. А там - тюрьма, не варті дома нашого життя. Ми дуже сумували по батьківському дому. Але треба жити далі».
«Я теж так збирала речі, ридала і збирала… Забрала все, а через два місяці будинок і двір був знищений трьома кабами одночасно. Тепер мій дім у мене є лише на заставці телефону».
«Ми виїхали з мамою і двома рюкзаками. Син пішов на фронт. Загинув. Мама померла. Я живу. Не знаю, правда, як, але живу».
«Вивезли документи, собак і електросамокат, що його продати, бо грошей не було. Шкодую про то, що не спалила хату і не забрала дику кицьку, яку підгодовували. Все інше виявилося малим і нікчемним».
«Я навіть кухню, коли розбирала і збирала, пережила стійко. А коли корів продали і покупець сказав, що 50 голів стоїть недоєні і кричать криком, а він кожного дня вивозить корів з таких сел, щоб люди не випустили в степ, то от тоді мене порвало і я не просто плакала, я кричала».
«У мене в минулому році по сусідству купили хату люди з Авдіївки. Залишили все і почали нове життя. Вчора з ними розмовляли, вони з таким теплом розповідали про будинок який залишили. Люди дуже хороші, дай Бог щоб їм у нас було добре».
Мобільні вогневі групи 125 окремої важкої механізованої бригади пильнують небо над Донеччиною. Найчастіше росіяни по області запускають «Гербери», «Шахеди» та «Молнії». З новіших — «Італмас».
На початку серпня цього року російська 51-а загальновійськова армія розпочинає наступ в бік траси Добропілля-Краматорськ, захоплює низку населених пунктів та утворює виступ завглибшки до 14 кілометрів. Зупиняв прорив ворога, в тому числі, 1-й окремий штурмовий полк під командуванням Дмитра Філатова.
Його переслідує один і той самий сон — момент, коли на ньому розірвало побратима. Запах крові і гару, дотик нутрощів, по коліна в землі з кишками — усе, що було реальністю, повторюється уві сні. Як жити після такого? Як говорити, коли зникає мова? Спогади про те, як командири в перші дні війни від незнання відправляли людей на смерть. Свідчення, як росіяни катували і вбивали полонених. Що відчуває людина, яка мало не щодня бачить перед очима тіла? Чому боїться вийти з дому без антидепресантів і чи повернув до життя терапевт? Чи рятує чорний гумор? Чому родини військових розпадаються? Що буде з країною, коли тисячі ветеранів, травмованих і збайдужілих від болю, повернуться додому? Історія добровольця, який живе з посттравматичним стресовим розладом, — в матеріалі Катерини Лихогляд на каналі Ukrainian Witness.
Це відео – спроба показати вам що це таке і як виглядає з середини. В першу чергу – це концентрація інновацій та практичного досвіду. Ми підготували дуже багато контенту, але весь його видати одночасно просто неможливо, тому це ознайомче відео про те як зсередини виглядає найбільший інвестиційний форум.
Сергій Ковальов був на фронті парамедиком і пораненим потрапив до російського полону під час боїв за Маріуполь. Три роки він був у неволі, а два місяці тому його обміняли. Під час медичного обстеження лікарі виявили у захисника кулю у серці. Його прооперували в Інституті серця. Туди навідалися кореспонденти Суспільного, аби дізнатися історію колишнього бранця Кремля.
Сергій Ковальов прогулюється двориком Інституту серця у Києві. Розповідає, що почувається добре. Після операції минуло лише кілька днів — в середу, 17 вересня, у нього витягли з серця уламок кулі, з якою він прожив три роки у полоні.
"Я знав, що в мене пробита легеня, а де та куля знаходиться у мене розуміння не було, там же ніяких обстежень не проводилось", — розповів Сергій.
За його словами, він служив парамедиком у медичному батальйоні “Госпітальєри”. Спочатку рятував військових у Водяному на Донеччині. Та через вогневий натиск російських військ довелося передислокуватись у Маріуполь. Спершу тримали оборону на меткомбінаті імені Ілліча. Там Сергій і отримав поранення. І це, вважає, як не парадоксально, але врятувало йому життя.
“На заводі Ілліча тримали досить довго оборону, потім 501 батальйон здався в полон, ворог зайшов на територію заводу, нас почали тиснути й ми ухвалили рішення йти на прорив. Куля, яка мене не пустила на цей прорив, врятувала життя мені й моєму екіпажу. Вона мене не пустила на прорив, на який ми збирались з морською піхотою. На прориві загинули 80% бригади", — сказав колишній військовополонений.
Сергій розповів, що куля пробила бронежилет й потрапила у грудну клітку.
Типовий початок ранку для групи "Білий янгол" на Костянтинівському напрямку, що в Донецькій області. Щодня поліцейські отримують нові прохання людей про евакуацію з Костянтинівки.
Через безперервні нальоти ворожих БПЛА узбіччя доріг всіяні рештками згорілої техніки. Потрапити до самого міста – означає фактично заїхати в "мішок", який противник поступово звужує. Росіяни проводять штурмові дії одразу з трьох боків, прагнучи замкнути кільце навколо костянтинівського угруповання наших військ.
Поліцейський Дмитро Соловій із сумом дивиться на руїни, на які росіяни перетворили його другий дім. Сам він родом з Авдіївки, яку ворог захопив торік, у 2024-му.
У вересні 2025-го окупанти сиплють на Костянтинівку КАБи й артилерійські снаряди, застосовують ударні дрони. У Костянтинівці досі залишаються близько 6 тисяч цивільних мешканців. Саме по них приїжджають екіпажі "Білих янголів" - щоб забрати на "велику землю". Для багатьох невідомість переїзду страшніша за обстріли. Але дехто вже не бачить іншого шляху, аніж в евакуацію.
27-річний льотчик-штурмовик Андрій Максимов, кавалер ордена Богдана Хмельницького III ступеня, родом із Чернігівщини. Закінчив ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою та Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Він згадує хвилини до падіння літака, відчуття до і після катапультування, сльози та втрату побратима, російський полон, "інтерв'ю" пропагандистським ЗМІ, обмін та довготривалу реабілітацію, біль та розпач, прогнози лікарів, списання з військової служби та як йому вдалося повернутися за штурвал літака.
Йому погрожували зрізати татуювання з шиї і покласти у пакет до інших шматків шкіри. Намагалися "вкласти" на шпагат і розірвали сухожилля. Шокером перебили язик так, що не міг розмовляти, їсти та дихати ротом. Побили до переламаних ребер та амнезії. Хотіли відрізати руку, але зненацька це заборонив робити російський офіцер. Василь Давидян — буковинець, який у 18 років став кулеметником, а у 20 років — потрапив у полон. На запитання про стан здоровʼя у полоні, Василь просто засміявся: "Я був повністю худий, побитий, дуже зламаний психологічно, але тримався з усіх сил". Його історія про пережите під час понад трьох років у полоні – у відео .
Як Росія знищує корінні народи у війні з Україною. Про це розповів перший член Постійного форуму ООН з питань корінних народів від України та юридичний радник міжнародної правозахисної організації Amnesty International Сулейман Мамутов. За підрахунками редакції проєкту «Росія корінних народів», за роки війни в Україні загинуло понад п'ятсот осіб – представників корінних народів РФ. Сулейман Мамутов розповідає світові про життя корінних народів України: кримських татар, кримчаків та караїмів в окупованому Криму. Каже про утиски кримськотатарської мови в садках і школах Криму, про різноманітні переслідування за релігійними переконаннями та про гоніння на незалежних журналістів і ЗМІ на півострові. До його експертної думки дослухаються в ООН, також Мамутов зустрічався із послом Великобританії з прав людини, проводив для Елеонор Сандерс віртуальну екскурсію Кримом. А ще Сулейман Мамутов – співзасновник культової кримськотатарської панк-групи «Шатур Гудур». Вперше після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Сулейман знову сів писати музику. Разом із «Шатур Гудур» працює над новим альбомом і навіть консультувався з переможницею «Євробачення-2016» Джамалою.
Валерій Пекар
Мене попросили підготувати для міжнародної авдиторії короткий виступ на тему "Чому країни світу підтримують чи не підтримують Україну?" Можливо, вам буде цікаво. Очевидно, ці пункти не вичерпують теми, але якщо брати основне, то ось воно.
---
Чому країни підтримують Україну?
1. Заради власної безпеки. Країни Східної, Центральної та Північної Європи знають, що таке російська агресія. Вони розуміють, що після падіння України війна прийде на їхню землю.
2. Заради збереження світового порядку, заснованого на правилах, домовленостях та альянсах. Якщо все це більше не працює, якщо агресія залишається безкарною, то агресії стане більше, і багатьом країнам доведеться пролити більше крові власних громадян.
3. Заради економічного інтересу. Російська агресія підриває стабільність глобальної економіки (зернові ринки, енергетика, логістика). Підтримка України – це інвестиція у стабільність торговельних шляхів і ринків.
4. Але є місце й ідеалізму. Вся людська цивілізація побудована на архетипі перемоги слабкої відважної правди над жорстокою тупою силою. Давид і Голіаф, триста спартанців, повстанці проти галактичної імперії у Зоряних війнах чи Дюні, хоббіти проти Саурона, Гаррі Поттер проти Волдеморта і так далі.
Чому країни не підтримують Україну?
1. Тому що отруєні безпекою. Чимало громадян вважають, що це не їхня війна, що війна не прийде до них або ж від неї можна буде сховатися. А мілітаризація забирає гроші з сімейного бюджету. А росія задовольниться Україною і далі не піде. Популісти цим користуються заради збільшення власних рейтингів.
2. Залежність від росії. Деякі країни досі сильно залежать від російських енергоносіїв, ринків чи інвестицій. Вони бояться економічних втрат більше, ніж вигод від перемоги України.
3. Тому що бояться розпаду росії. Поразка росії майже напевно означає її розпад, а це асоціюється з неприйнятними ризиками, на кшталт розповсюдження ядерної зброї, масштабної кризи біженців, радикального ісламізму, зростання сили Китаю. Пастка москвоцентризму, в який потрапили західні аналітики та політики, не дозволяє побачити хороших сценаріїв, що ведуть до сталого миру й економічної вигоди.
4. Тому що протягом багатьох років працюють російські гроші, російська пропаганда, хиби російських студій.
5. Тому що не спрацьовує антиколоніальний наратив. Чимало країн, які самі були колоніями й здобули свою незалежність у боротьбі, не розуміють, що Україна веде антиколоніальну боротьбу проти імперії, яка хоче знову її загарбати. Це тому що українці є білими, та через антизахідні настрої, а також тому, що росія сприймається як нащадок Радянського Союзу, який виглядав як антиколоніальна сила, хоча був жорстоким колонізатором своїх власних колоній.
Юрій Гудименко
Гарантія безпеки Європи – український піхотинець за 50, з хворою спиною і контузією, яку тоді не підтвердили в шпиталі.
Гарантія безпеки Європи – молодий пілот з пультом від мавіка.
Гарантія безпеки Європи – тонка лінія окопів і бліндажів, ям і підвалів від Сумщини до Херсону.
Тонка, втомлена, виснажена і дуже зла лінія.
На тій лініі, як на нитці, висить доля Європи.
Розірветься вона – розірветься все.
Юрій Ляшок з перших днів повномасштабного вторгнення пішов воювати. Спершу – Київщина, потім Чернігівщина. Пізніше – Херсонщина. Там і потрапив у полон.
Двома ракетами по комбайнах, що збирали соняшник вдарили росіяни. Поранені 12 людей. Пошкоджена техніка.
Новий герой інтерв'ю Анжеліки Сизоненко - Сергій Єфіменко, військовослужбовець 109 бригади ТРО. Він родом з Маріуполя, працював в морському порту, пішов обороняти своє місто від росіян на початку повномасштабного вторгнення. Сергій пройшов найзапекліші бої в Маріуполі, на заводі Ілліча та Азовсталі, три роки провів у російському полоні. Розмова розділена на 2 частини. Тому підписуйтесь, щоб не пропустити 2 частину про полон. У 1 частині інтерв'ю про:
– перші бої та обстріли з авіабомб;
– поранення, брак боєприпасів і відсутність підкріплення;
– перехід на завод Ілліча, знайомство з легендарною «Пташкою» та рішення приєднатися до 36-ї бригади морської піхоти;
– шлях на Азовсталь – останню фортецю, де українські захисники тижнями тримали оборону під безперервними бомбардуваннями;
– життя у підземних бункерах: собачий корм замість їжі, холод і постійні вибухи, страх і водночас
жителів Костянтинівки та кішку евакуювали з-під обстрілів російських військ співробітники Гуманітарної місії «Проліска» та БФ «Місія подих надії». П'ять евакуаційних поїздок відбулися на броньованому автомобілі, оснащеному засобом РЕБ. Того дня війська РФ били по житловим районам міста дронами різних типів, РСЗВ і КАБами. Наразі в Костянтинівці проживають близько 6 тисяч цивільних жителів під цілодобовими обстрілами – без світла, газу та централізованого водопостачання. Зі збільшенням кількості ударів зросло число бажаючих виїхати, відзначають співробітники гуманітарних організацій. Після пересадки у Дружківці переселенців доправляють до Лозової та Павлограда. Там оформлюють соціальні виплати та пропонують варіанти розселення.
Запоріжжя під атакою російсього РСЗВ “Торнадо”. Снаряди поцілили по приватних і багатоквартирних будинках.
Костянтинівка перебуває під постійними російськими обстрілами. Є перебої з водою та електропостачанням. Його дають дозовано у деяких районах міста. Газопостачання зупинене повністю. У місті поруйнована інфраструктура цілими квартали. Утім, там досі лишаються тисячі місцевих жителів.
Zoya Kazanzhy
Вибране ·16 год ·
Жінка знімає відео. І каже на камеру:
- Оцей плющ, я його саджала. Дуже хотіла, щоб тіньочок був над нашою альтанкою, поряд з гойдалкою, яку мені дівчата подарували. Відірву плюща, заберу гойдалку. У мене ще отут, під стріхою, гірлянди, заберу все. Все життя з собою заберу. Не знаю, як з ліліями. Але все заберу. Нічого, десь пригодиться все. Не хочу гнівити бога, бо у нас хоч є можливість виїхати, завантажити все на причеп. Коли ми допомагали людям ВПО, нам такі жахіття розповідали. Коли вони тікали, вслід каби падали. Один хлопець не міг батька похоронити. Йому військові кричали: ми похоронимо твого батька, їдь звідси. Тому тримаймося, люди…
І слідом наступне відео:
- Я дуже довго трималась. Поки не почали розбирати кухню.
Гірко плаче. Обличчя, залите слізьми.
- Як сказати дитині, чому я маю знімати оцю картину і кудись її везти?! Бо грьобаний сусід просто хоче кинути каб на хату. А он та, маленька картина, глиняна, я у Львові купувала. Ми всі тримаємось із останніх сил. Але кожний ходить і виє у себе в хаті. Кажуть, не можна проклинати. Але я хочу, щоб нашим сусідам сповна повернулось те, що вони бажають нашим дітям. Ми з 2014-го року живемо на межі трьох областей і ми робили все, щоб війна не прийшла до нас. Ми знаємо, що від війни не можна сховатися в центрі чи на заході України. Тому робіть, люди, все, щоб не їхати з дому.
І їй пишуть:
«Я наготовила відро картоплі родючої, його точно заберу. Орки вже майже поруч. Господи, врятуй від вбивць Україну».
«Не плач. То все наживне. Я кинула все. Забрала собаку, документи і щось у мішок з речей . Забери фотографії - ото пам'ять. Головне, щоб залишились живі. Переболіє душа. Молись і не плач».
«Залиште той плющ, хай росте , приїдете, буде тіньочок....»
«Я, коли їхала до дітей у Польщу, то на митниці одна жінка відкрила валізу, а там були тільки альбоми з фото. Більше у неї нічого не було. Я стрес отримала тоді».
«Я теж, коли виходили,забрала всі фото. Чоловік кричав, а ми з дітьми витягували з альбомів. Плакала, під звуки вибухів, але забрала. Слава Богу, ми повернулись. Ми з Чернігівської області. Але фото лежать складені. В альбом поверну тільки по закінченню війни».
«Забрати можна багато чого, але душу з рідного будинку, двору, на жаль, ніяк не забереш. Я виїхала з двума сумками і двома дітьми, вже четвертий рік не вдома, але душа і серце в маленькому селі на Херсонщині. Навіть не знаю, чи є ще наш дім… Але я так мрію повернутися додому!»
«Я в Запоріжській області. Дихати не можу. Теж треба збиратися».
«Я теж тягла з собою гойдалку. Під дронами і обстрілами. Тепер живу у вагончику, але з гойдалкою. Вона мене заспокоює».
«Я, коли виїжджала з Костянтинівки, теж все забрала. І котів, і собак, і меблі. Але їхали наобум. Обрали хату в селі. Була надія, що ми повернемось. Вийшло не так, як хотілось. Залишились вже на Тернопільщині. Важко було і морально, і фінансово, і духовно. Але ми з Донбасу, ми сильні. Людині дано рівно стільки, скільки вона зможе витримати. Так, все почали з нуля, навіть з мінуса. Але живі, діти не чують всіх тих жахіть».
«Мій дім в окупації, лівий берег Херсона, все разбито і затоплено, мій сад , виноград, і качелі, і шезлонги... все залишилось...нічого нема. Дякувати Богу, ми живі».
«У мене було 200 кущів троянд, дуже багато хвойних рослин, та і взагалі багато різних рослин. Дуже шкодую, що раніше не виїхала і все не вивезла. Виїжджали під дронами, все залишили».
«А в мене вдома, мабуть, гліцинія вже розрослася. А, можливо, і дому вже немає. Не знаю нічого. Так хочется додому».
«А у мене не було можливості щось брати, з сумочкою вийшла з двору...1222 дні тому назад».
«Не тримайтеся за речі, тримайтеся за себе. Ви створите нове, де б не були, аби ви були».
«Як це важко…. Нам свого часу пощастило. На початку війни виїхали, зібравши життя у три валізи. Але, дякуючи нашим захисникам, повернулися додому».
«Лілії забирайте! Я свої квіти залишила, тепер жалію дуже».
«Я все залишила. Вже три роки живу спогадами».
«У мене є плющ. Я вам відкопаю і надішлю!».
«Ми з Камʼянського, не встигли вивезти нічого…»
«Я все залишила у Луганську ще у 2014-му…»
«Сонечко, я тобі плюща подарую, візьми щось важливіше».
«Мені ніяково, що я у теплій хаті і з родиною. Вибачте нас».
«Лілії присилайте мені, висаджу , збережу. Волинь».
«Викопуйте і лілії, перешліть, я їх висаджу, потім вам перешлю, як облаштуєтесь чи повернетесь додому».
«Ми з Бахмута. Нічого не встигли взяти. Але залишились живі».
«Якщо у нас до такого дійде, я спалю свій дім».
«Ми з Вовчанська, виїхали тільки з документами».
«А ми з Лисичанська так виїжджали - пакет з документами».
«Ми з Маріуполя, дім розбили,бізнес зруйновано...Але ми не пропали,хоча нам 60+. А там - тюрьма, не варті дома нашого життя. Ми дуже сумували по батьківському дому. Але треба жити далі».
«Я теж так збирала речі, ридала і збирала… Забрала все, а через два місяці будинок і двір був знищений трьома кабами одночасно. Тепер мій дім у мене є лише на заставці телефону».
«Ми виїхали з мамою і двома рюкзаками. Син пішов на фронт. Загинув. Мама померла. Я живу. Не знаю, правда, як, але живу».
«Вивезли документи, собак і електросамокат, що його продати, бо грошей не було. Шкодую про то, що не спалила хату і не забрала дику кицьку, яку підгодовували. Все інше виявилося малим і нікчемним».
«Я навіть кухню, коли розбирала і збирала, пережила стійко. А коли корів продали і покупець сказав, що 50 голів стоїть недоєні і кричать криком, а він кожного дня вивозить корів з таких сел, щоб люди не випустили в степ, то от тоді мене порвало і я не просто плакала, я кричала».
«У мене в минулому році по сусідству купили хату люди з Авдіївки. Залишили все і почали нове життя. Вчора з ними розмовляли, вони з таким теплом розповідали про будинок який залишили. Люди дуже хороші, дай Бог щоб їм у нас було добре».
Мобільні вогневі групи 125 окремої важкої механізованої бригади пильнують небо над Донеччиною. Найчастіше росіяни по області запускають «Гербери», «Шахеди» та «Молнії». З новіших — «Італмас».
На початку серпня цього року російська 51-а загальновійськова армія розпочинає наступ в бік траси Добропілля-Краматорськ, захоплює низку населених пунктів та утворює виступ завглибшки до 14 кілометрів. Зупиняв прорив ворога, в тому числі, 1-й окремий штурмовий полк під командуванням Дмитра Філатова.
Це відео – спроба показати вам що це таке і як виглядає з середини. В першу чергу – це концентрація інновацій та практичного досвіду. Ми підготували дуже багато контенту, але весь його видати одночасно просто неможливо, тому це ознайомче відео про те як зсередини виглядає найбільший інвестиційний форум.
На момент повномасштабної війни Андрію було майже 23 роки. Тоді він був студентом медичного факультету, що відразу долучився до територіальної оборони. Про те, як майбутній лікар-інфекціоніст перекваліфікувався у бойового медика можна почитати за посиланням.
Сергій Ковальов був на фронті парамедиком і пораненим потрапив до російського полону під час боїв за Маріуполь. Три роки він був у неволі, а два місяці тому його обміняли. Під час медичного обстеження лікарі виявили у захисника кулю у серці. Його прооперували в Інституті серця. Туди навідалися кореспонденти Суспільного, аби дізнатися історію колишнього бранця Кремля.
Сергій Ковальов прогулюється двориком Інституту серця у Києві. Розповідає, що почувається добре. Після операції минуло лише кілька днів — в середу, 17 вересня, у нього витягли з серця уламок кулі, з якою він прожив три роки у полоні.
За його словами, він служив парамедиком у медичному батальйоні “Госпітальєри”. Спочатку рятував військових у Водяному на Донеччині. Та через вогневий натиск російських військ довелося передислокуватись у Маріуполь. Спершу тримали оборону на меткомбінаті імені Ілліча. Там Сергій і отримав поранення. І це, вважає, як не парадоксально, але врятувало йому життя.
Сергій розповів, що куля пробила бронежилет й потрапила у грудну клітку.
Типовий початок ранку для групи "Білий янгол" на Костянтинівському напрямку, що в Донецькій області. Щодня поліцейські отримують нові прохання людей про евакуацію з Костянтинівки.
Через безперервні нальоти ворожих БПЛА узбіччя доріг всіяні рештками згорілої техніки. Потрапити до самого міста – означає фактично заїхати в "мішок", який противник поступово звужує. Росіяни проводять штурмові дії одразу з трьох боків, прагнучи замкнути кільце навколо костянтинівського угруповання наших військ.
Поліцейський Дмитро Соловій із сумом дивиться на руїни, на які росіяни перетворили його другий дім. Сам він родом з Авдіївки, яку ворог захопив торік, у 2024-му.
У вересні 2025-го окупанти сиплють на Костянтинівку КАБи й артилерійські снаряди, застосовують ударні дрони. У Костянтинівці досі залишаються близько 6 тисяч цивільних мешканців. Саме по них приїжджають екіпажі "Білих янголів" - щоб забрати на "велику землю". Для багатьох невідомість переїзду страшніша за обстріли. Але дехто вже не бачить іншого шляху, аніж в евакуацію.
27-річний льотчик-штурмовик Андрій Максимов, кавалер ордена Богдана Хмельницького III ступеня, родом із Чернігівщини. Закінчив ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою та Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Він згадує хвилини до падіння літака, відчуття до і після катапультування, сльози та втрату побратима, російський полон, "інтерв'ю" пропагандистським ЗМІ, обмін та довготривалу реабілітацію, біль та розпач, прогнози лікарів, списання з військової служби та як йому вдалося повернутися за штурвал літака.
Запоріжжя під атакою росіян. Пошкоджені багатоповерхові та приватні будинки у трьох районах міста. Три людини загинули, ще дві дістали поранення.