Краматорськ — українське місто, яке росія роками намагається знищити. Але навіть тут досі можна почути стверджувальне: «Я хочу в росію!». Чому люди, які щодня бачать наслідки російських ударів, продовжують говорити про рашистів з теплом? Що вони думають про війну, Україну і кого вважають винним у тому, що відбувається з їхнім містом? Ці два дні у Краматорську ми провели разом із військовими, які щодня бачать це місто зовсім поруч із війною. Перший день — із бійцями 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Другий — із воїнами 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Саме вони стали нашими провідниками містом — показували місця російських ударів, знайомили з людьми і допомагали побачити Краматорськ таким, яким він є зараз. У цьому фільмі — зруйновані будинки. Люди, які залишаються жити під постійною загрозою. Військові, які захищають це місто. І розмови, після яких іноді складно повірити у почуте. Я не намагаюся пояснювати побачене за глядача. Тут говорять самі люди. Іноді їхні слова говорять значно більше за будь-який закадровий текст. Цей фільм повністю знятий на iPhone. Без великої знімальної групи, без постановки і без прикрас. Два телефони, місто, військові й люди, які в ньому залишилися. Це 1–2 серії «Краматорська», об’єднані в один фільм. Дивіться до кінця. Бо чим далі — тим складніше відповісти на питання: як після всього побаченого тут досі можна хотіти в росію? Знято на iPhone. Війна. Люди. Україна — без прикрас.
На Куп'янському напрямку сили оборони вперше провели евакуаційну місію дроном. Військові врятували важкопораненого 49-річного бійця Костянтина Власенка.
Краматорськ щодня зазнає російських ударів. Місто, яке ще кілька місяців тому жило звичним життям, стрімко порожніє. Серед евакуйованих – 84-річна жінка, яка все життя прожила в Краматорську і розповіла, як місто розбудовувалось. Вона залишає рідне місто, але сподівається повернутися додому після завершення війни.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми отримували повідомлення від українців, які слухали нашу музику в бомбосховищах, на передовій та в моменти скорботи за загиблими близькими.
У липні 2026 року ми вирішили, що настав час приїхати особисто. Ми вирушили до України, щоб зіграти два концерти, усі виручені кошти від яких були спрямовані на підтримку життя в Україні.
Те, що відбулося далі, стало одним із найсильніших і найважливіших досвідів у нашому житті. Ми побували в містах, які постраждали від війни, зустріли людей, чиї життя назавжди змінилися, і провели ніч у бомбосховищі, коли Київ зазнав однієї з наймасштабніших атак балістичними ракетами від початку вторгнення (тієї ночі навколо нас завдавали ударів 41 балістична ракета та 125 дронів).
Ми знали про Україну з новинних заголовків про ракети, дрони та руйнування. Але те, що ми побачили там, — це життя, культура, спільнота та надзвичайна рішучість усе це захистити.
Ми повернулися до Австралії з відчуттям відповідальності розповісти історії, які люди довірили нам.
Цей документальний фільм — наша спроба зробити саме це.
Ми з вами, Україно, і ми вас дуже любимо.
Слава Україні.
breathe.
Вони гасять багатоповерхівки під "Градами", витягують людей з-під завалів і самі потрапляють під повторні обстріли. Від перших обстрілів Північної Салтівки до ударів КАБами: рятувальник Тургут Аббасов - про роботу під вогнем, порятунок людей, загиблих і те, що мотивує його продовжувати службу.
Як виглядає мікрорайон Шуменський у Херсоні після нещодавніх ударів російських керованих авіабомб. Попри величезні руйнування, потрощені будинки, вибиті вікна та глибокі вирви у дворах, район продовжує жити.
Двоє підлітків, які виїхали з тимчасово окупованих територій, розповідають свою історію — про виїзд, страх, новий початок і навчання в українських вишах. Це розмова про те, що знайти опору, коли звичного дому більше немає.
Одна людина загинула, вісім - поранені. Близько 16 години 23 жовтня війська РФ вдарили по приватному сектору у Дніпрі. За даними ОВА, один будинок зруйнований повністю, там спалахнула пожежу, ще 5 осель - пошкоджені. Як місцеві пережили атаку — у сюжеті Суспільного.
Понад половина українських біженців за кордоном — люди віком до 35 років. Багато хто не планує повернення додому, або ще не визначився, проте більшість все ще зберігає зв'язок з Україною та активно слідкує за українським інфопростором. Вищий рівень життя, безпека, якісна освіта — лише деякі з факторів, що спонукають нове покоління розбудовувати своє життя за межами Батьківщини. У новому відео ми розбираємося, чому так відбувається, що саме утримує нашу молодь за кордоном, і які умови повинна створити держава, аби мотивувати її повернутися.
Вересень-жовтень 2003 року – конфлікт навколо острова Тузла, росія відкрито зазіхає на територіальну цілісність України. Президент Леонід Кучма перериває візит до Латинської Америки і прибуває на острів Тузла. Українські прикордонники заявляли, що готові відкрити вогонь по порушниках кордону. 2 грудня 2003 року президенти підписують угоду про спільне користування Азовським морем і Керченською протокою. У березні 2014 року росія незаконно анексує Кримський півострів, у тому числі і Тузлу.
Людмила Горова, поетка, авторка вірша “Враже” і шістьох поетичних збірок: “Ми — нація балуваних Галь”. “З-за кордону все сприймається страшніше”. “Я пам'ятаю той свій стан і не хочу нічого подібного більше переживати”. “Я живу з таким відчуттям, що ці роки в мене вкрадено“. “Всі мої плани дурницями можуть здаватись, але дурниці планую я ці в Україні”.
тріумф вірша “Враже”, написаного 2022-го за кордоном
три роки в Європі і США: все сприймається страшніше
нація балуваних Галь: суть явища
чітке визначення зла і західна політкоректність
антидепресанти, порівняння медицини у нас і в США
повернення: адаптація нейровідмінної дитини з інвалідністю
подружжя після довгої розлуки: вбити хотілось, розлучитися —ні
вітамін D дітям, біотуалет - це вихід, зимовий план Б
Чотири роки очікування, листи з російських колоній і боротьба за життя одразу на двох фронтах. Оля Куртмалаєва пережила четверту стадію лімфоми, поки її чоловік Руслан перебував у російському полоні. 5 лютого 2026 року він нарешті повернувся додому — після років нестерпних страждань та одиночної камери.
У Вінниці росіяни атакували БПЛА житловий пʼятиповерховий будинок. Сталися руйнування між другим і третім поверхами. Шестеро людей постраждали. Також пошкоджено приватний пансіонат для людей похилого віку.
У новому випуску «Зі своїми по суті» говоримо з Артуром Дронем – письменником, поетом, ветераном, а цьогоріч ще й автором Радіодиктанту національної єдності. Артур каже, що йому дуже почесно бути серед тих, хто ставав автором диктанту, але найбільше він хоче, щоб люди, які його писатимуть, думали про своїх рідних. Саме тому, створюючи текст, він писав його наче для однієї людини, а не для мільйонів, які писатимуть його в радіоефірі. Далі – про дитинство і віру. Говоримо про те, які в Артура стосунки з Богом, чому він хотів стати священиком, а зрештою став письменником, і як на цей вибір впливала родина. Найкраще, що дали йому батьки й оточення, за його словами, – це те, що нічого не нав’язували і ні до чого не схиляли. Також у розмові – про нову книжку «Лікарня святого Пантелеймона». Вона про рани, і для Артура було важливо, щоб люди, чиї історії в ній описані, говорили своїми голосами. А ще – про книжкову промоцію: Артур не бачить у піарі нічого поганого і вважає цей етап роботи над книжкою дуже важливим, бо так вона знаходить свого читача. Втім, найкращою промоцією, каже він, усе одно залишається сарафанне радіо.
Алла та Анатолій Онищенки пішки пройшли 24 кілометри, щоб вийти з Олешок на тимчасово окупованому лівобережжі Херсонщини. Вони вирушили в дорогу 15 вересня 2026 року й подолали довгий шлях. Зараз подружжя живе у рідних в Тернополі. Про дорогу з окупації Онищенки розповіли кореспондентам Суспільного.
Вважається, що 80% уражень на фронті забезпечують дрони, але що робити, коли падає туман чи працює ворожий РЕБ? Прем’єра проєкту «Мілітарні діалоги». У першому випуску ведучий Іван Науменко говорить із керівником напряму цифрової артилерії фонду «Повернись живим» Андрієм Маругою. Обговорюємо, як насправді змінилася роль колективного та важкого піхотного озброєння в епоху FPV, чому культовий Browning M2 тепер працює із закритих позицій і коли на передовій з’являться повноцінні екіпажі бойових наземних дронів (НРК).
"Ми не за нагороди боремося. Наша мета — велика Україна", — ці слова батька стали одним із головних смислів розповіді Ігоря Симчича. Старший лейтенант Ігор Симчич на псевдо "Вітер" — син легендарного сотенного Української повстанської армії Мирослава Симчича, відомого як "Кривоніс". Сьогодні він служить у 3-й окремій штурмовій бригаді на посаді заступника командира роти з психологічної підтримки персоналу. Симчич-молодший розповідає "Новинарні" свою історію про спадковість боротьби за Україну — від повстанців, які протистояли радянській окупації, до сучасних українських воїнів, які боронять державу від російської агресії. Мирослав Симчич провів в ув'язненні загалом понад 32 роки, пережив радянські репресії та дочекався незалежності України. Його син зростав у Запоріжжі, у радянському середовищі, де про повстанців розповідали як про ворогів. Ігор Симчич згадує, як поступово дізнавався правду про історію власної родини, знайомився з українським національним рухом, долучався до боротьби за незалежність, а згодом став до лав Збройних сил України. Ігор згадує зустріч його батька з Андрієм Білецьким, нинішнім комкором. "Це була зустріч поколінь. Тоді батько сказав приблизно таке: що могли, ми зробили, тепер ваша справа – втримати і розвинути. І зараз, знаєте, як в тому анекдоті: наш фронт непогано просунувся з Карпат аж на схід, в Донецьку та Луганську області". Ця розмова також — про історичну пам'ять, виховання, відповідальність і тяглість боротьби за незалежність, від криївок Львівщини до операції "Вівальді" на Харківщині.
Він народився в Україні у в’єтнамській родині, виріс у російськомовному середовищі, а українську вивчив спочатку завдяки суворій вчительці, а згодом – заради кохання. Сьогодні Коля веде блог українською, показує життя в Одесі та знайомить українців зі справжньою в’єтнамською кухнею.
3 людини дістали поранення внаслідок атак на Дніпро вдень 27 жовтня, повідомили в обласній адміністрації. За даними міського голови Бориса Філатова, пошкоджені 2 ліцеї та щонайменше 6 багатоповерхівок. Російський «шахед» впав на шкільному стадіоні. У навчальному закладі потрощені класи. Подробиці – у матеріалі Суспільного.
Дружківка – одна з найгарячіших точок фронту. Що сьогодні відбувається в місті, яке російська армія перетворює на руїни?
Краматорськ — українське місто, яке росія роками намагається знищити. Але навіть тут досі можна почути стверджувальне: «Я хочу в росію!». Чому люди, які щодня бачать наслідки російських ударів, продовжують говорити про рашистів з теплом? Що вони думають про війну, Україну і кого вважають винним у тому, що відбувається з їхнім містом? Ці два дні у Краматорську ми провели разом із військовими, які щодня бачать це місто зовсім поруч із війною. Перший день — із бійцями 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Другий — із воїнами 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Саме вони стали нашими провідниками містом — показували місця російських ударів, знайомили з людьми і допомагали побачити Краматорськ таким, яким він є зараз. У цьому фільмі — зруйновані будинки. Люди, які залишаються жити під постійною загрозою. Військові, які захищають це місто. І розмови, після яких іноді складно повірити у почуте. Я не намагаюся пояснювати побачене за глядача. Тут говорять самі люди. Іноді їхні слова говорять значно більше за будь-який закадровий текст. Цей фільм повністю знятий на iPhone. Без великої знімальної групи, без постановки і без прикрас. Два телефони, місто, військові й люди, які в ньому залишилися. Це 1–2 серії «Краматорська», об’єднані в один фільм. Дивіться до кінця. Бо чим далі — тим складніше відповісти на питання: як після всього побаченого тут досі можна хотіти в росію? Знято на iPhone. Війна. Люди. Україна — без прикрас.
Вкотре під атакою росіян перебуває Вінниччина. Рятувальники приборкують вогонь на об’єкті критичної інфраструктури.
На Куп'янському напрямку сили оборони вперше провели евакуаційну місію дроном. Військові врятували важкопораненого 49-річного бійця Костянтина Власенка.
Краматорськ щодня зазнає російських ударів. Місто, яке ще кілька місяців тому жило звичним життям, стрімко порожніє. Серед евакуйованих – 84-річна жінка, яка все життя прожила в Краматорську і розповіла, як місто розбудовувалось. Вона залишає рідне місто, але сподівається повернутися додому після завершення війни.
У новому стріму на Мілітарному розбираємося:
1. Що відбувається зі Starlink в Україні?
2. Що буде, якщо Starlink не буде?
3. Які типи НЕ супутникового зв’язку можуть бути?
4. Які супутникові системи можуть замінити Starlink?
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми отримували повідомлення від українців, які слухали нашу музику в бомбосховищах, на передовій та в моменти скорботи за загиблими близькими.
У липні 2026 року ми вирішили, що настав час приїхати особисто. Ми вирушили до України, щоб зіграти два концерти, усі виручені кошти від яких були спрямовані на підтримку життя в Україні.
Те, що відбулося далі, стало одним із найсильніших і найважливіших досвідів у нашому житті. Ми побували в містах, які постраждали від війни, зустріли людей, чиї життя назавжди змінилися, і провели ніч у бомбосховищі, коли Київ зазнав однієї з наймасштабніших атак балістичними ракетами від початку вторгнення (тієї ночі навколо нас завдавали ударів 41 балістична ракета та 125 дронів).
Ми знали про Україну з новинних заголовків про ракети, дрони та руйнування. Але те, що ми побачили там, — це життя, культура, спільнота та надзвичайна рішучість усе це захистити.
Ми повернулися до Австралії з відчуттям відповідальності розповісти історії, які люди довірили нам.
Цей документальний фільм — наша спроба зробити саме це.
Ми з вами, Україно, і ми вас дуже любимо.
Слава Україні.
breathe.
Вони гасять багатоповерхівки під "Градами", витягують людей з-під завалів і самі потрапляють під повторні обстріли. Від перших обстрілів Північної Салтівки до ударів КАБами: рятувальник Тургут Аббасов - про роботу під вогнем, порятунок людей, загиблих і те, що мотивує його продовжувати службу.
Як виглядає мікрорайон Шуменський у Херсоні після нещодавніх ударів російських керованих авіабомб. Попри величезні руйнування, потрощені будинки, вибиті вікна та глибокі вирви у дворах, район продовжує жити.
Двоє підлітків, які виїхали з тимчасово окупованих територій, розповідають свою історію — про виїзд, страх, новий початок і навчання в українських вишах. Це розмова про те, що знайти опору, коли звичного дому більше немає.
Одна людина загинула, вісім - поранені. Близько 16 години 23 жовтня війська РФ вдарили по приватному сектору у Дніпрі. За даними ОВА, один будинок зруйнований повністю, там спалахнула пожежу, ще 5 осель - пошкоджені. Як місцеві пережили атаку — у сюжеті Суспільного.
Понад половина українських біженців за кордоном — люди віком до 35 років. Багато хто не планує повернення додому, або ще не визначився, проте більшість все ще зберігає зв'язок з Україною та активно слідкує за українським інфопростором. Вищий рівень життя, безпека, якісна освіта — лише деякі з факторів, що спонукають нове покоління розбудовувати своє життя за межами Батьківщини. У новому відео ми розбираємося, чому так відбувається, що саме утримує нашу молодь за кордоном, і які умови повинна створити держава, аби мотивувати її повернутися.
Вересень-жовтень 2003 року – конфлікт навколо острова Тузла, росія відкрито зазіхає на територіальну цілісність України. Президент Леонід Кучма перериває візит до Латинської Америки і прибуває на острів Тузла. Українські прикордонники заявляли, що готові відкрити вогонь по порушниках кордону. 2 грудня 2003 року президенти підписують угоду про спільне користування Азовським морем і Керченською протокою. У березні 2014 року росія незаконно анексує Кримський півострів, у тому числі і Тузлу.
Людмила Горова, поетка, авторка вірша “Враже” і шістьох поетичних збірок: “Ми — нація балуваних Галь”. “З-за кордону все сприймається страшніше”. “Я пам'ятаю той свій стан і не хочу нічого подібного більше переживати”. “Я живу з таким відчуттям, що ці роки в мене вкрадено“. “Всі мої плани дурницями можуть здаватись, але дурниці планую я ці в Україні”.
тріумф вірша “Враже”, написаного 2022-го за кордоном
три роки в Європі і США: все сприймається страшніше
нація балуваних Галь: суть явища
чітке визначення зла і західна політкоректність
антидепресанти, порівняння медицини у нас і в США
повернення: адаптація нейровідмінної дитини з інвалідністю
подружжя після довгої розлуки: вбити хотілось, розлучитися —ні
вітамін D дітям, біотуалет - це вихід, зимовий план Б
післязнання і два вірші в подарунок
У Вінниці росіяни атакували БПЛА житловий пʼятиповерховий будинок. Сталися руйнування між другим і третім поверхами. Шестеро людей постраждали. Також пошкоджено приватний пансіонат для людей похилого віку.
У новому випуску «Зі своїми по суті» говоримо з Артуром Дронем – письменником, поетом, ветераном, а цьогоріч ще й автором Радіодиктанту національної єдності. Артур каже, що йому дуже почесно бути серед тих, хто ставав автором диктанту, але найбільше він хоче, щоб люди, які його писатимуть, думали про своїх рідних. Саме тому, створюючи текст, він писав його наче для однієї людини, а не для мільйонів, які писатимуть його в радіоефірі. Далі – про дитинство і віру. Говоримо про те, які в Артура стосунки з Богом, чому він хотів стати священиком, а зрештою став письменником, і як на цей вибір впливала родина. Найкраще, що дали йому батьки й оточення, за його словами, – це те, що нічого не нав’язували і ні до чого не схиляли. Також у розмові – про нову книжку «Лікарня святого Пантелеймона». Вона про рани, і для Артура було важливо, щоб люди, чиї історії в ній описані, говорили своїми голосами. А ще – про книжкову промоцію: Артур не бачить у піарі нічого поганого і вважає цей етап роботи над книжкою дуже важливим, бо так вона знаходить свого читача. Втім, найкращою промоцією, каже він, усе одно залишається сарафанне радіо.
Алла та Анатолій Онищенки пішки пройшли 24 кілометри, щоб вийти з Олешок на тимчасово окупованому лівобережжі Херсонщини. Вони вирушили в дорогу 15 вересня 2026 року й подолали довгий шлях. Зараз подружжя живе у рідних в Тернополі. Про дорогу з окупації Онищенки розповіли кореспондентам Суспільного.
Вважається, що 80% уражень на фронті забезпечують дрони, але що робити, коли падає туман чи працює ворожий РЕБ? Прем’єра проєкту «Мілітарні діалоги». У першому випуску ведучий Іван Науменко говорить із керівником напряму цифрової артилерії фонду «Повернись живим» Андрієм Маругою. Обговорюємо, як насправді змінилася роль колективного та важкого піхотного озброєння в епоху FPV, чому культовий Browning M2 тепер працює із закритих позицій і коли на передовій з’являться повноцінні екіпажі бойових наземних дронів (НРК).
"Ми не за нагороди боремося. Наша мета — велика Україна", — ці слова батька стали одним із головних смислів розповіді Ігоря Симчича. Старший лейтенант Ігор Симчич на псевдо "Вітер" — син легендарного сотенного Української повстанської армії Мирослава Симчича, відомого як "Кривоніс". Сьогодні він служить у 3-й окремій штурмовій бригаді на посаді заступника командира роти з психологічної підтримки персоналу. Симчич-молодший розповідає "Новинарні" свою історію про спадковість боротьби за Україну — від повстанців, які протистояли радянській окупації, до сучасних українських воїнів, які боронять державу від російської агресії. Мирослав Симчич провів в ув'язненні загалом понад 32 роки, пережив радянські репресії та дочекався незалежності України. Його син зростав у Запоріжжі, у радянському середовищі, де про повстанців розповідали як про ворогів. Ігор Симчич згадує, як поступово дізнавався правду про історію власної родини, знайомився з українським національним рухом, долучався до боротьби за незалежність, а згодом став до лав Збройних сил України. Ігор згадує зустріч його батька з Андрієм Білецьким, нинішнім комкором. "Це була зустріч поколінь. Тоді батько сказав приблизно таке: що могли, ми зробили, тепер ваша справа – втримати і розвинути. І зараз, знаєте, як в тому анекдоті: наш фронт непогано просунувся з Карпат аж на схід, в Донецьку та Луганську області". Ця розмова також — про історичну пам'ять, виховання, відповідальність і тяглість боротьби за незалежність, від криївок Львівщини до операції "Вівальді" на Харківщині.
Він народився в Україні у в’єтнамській родині, виріс у російськомовному середовищі, а українську вивчив спочатку завдяки суворій вчительці, а згодом – заради кохання. Сьогодні Коля веде блог українською, показує життя в Одесі та знайомить українців зі справжньою в’єтнамською кухнею.
27.10.1937 російські кати НКВС розпочали розстріли 1111-ти політв’язнів в урочищі Сандармох, які тривали до 4.11.1937. Серед тисяч, хто назавжди лишився в холодній карельській землі, були тисячі українців. Не тільки знаменитих письменників, державних діячів, священиків - але й безіменних селян. Їхні імена залишились тільки в пожовтілих теках в архівах російської спецслужби.
Де ваші поети,
питають потвори.
Кого ви поставите на полицю у твердій обкладинці?
Питають вони й спльовують кров.
Ви вбили їх,
Ви їх вбили, відповідають ті, кому бракує повітря.
Де ваші художники?
Де їхні дивовижні картини з чарівними звірами?
Питають тварі та розставляють на полиці свої книги.
Ви спалили їх, ви їх спалили
Відповідає хтось і кує зброю
Де ваші діти?
Де ваші діти?
Питають вони й посміхаються ніжно.
Ми їх вбили.
Ми вбили їх, що ви тепер будете робити?
Ми будемо вас вбивати.
Відповів чийсь тихий голос, якому бракує повітря.
В кузні погасло світло
3 людини дістали поранення внаслідок атак на Дніпро вдень 27 жовтня, повідомили в обласній адміністрації. За даними міського голови Бориса Філатова, пошкоджені 2 ліцеї та щонайменше 6 багатоповерхівок. Російський «шахед» впав на шкільному стадіоні. У навчальному закладі потрощені класи. Подробиці – у матеріалі Суспільного.