У цьому випуску Юнга, військова Бригади «Рубіж» та дружина загиблого Данила «Серфера», розповідає історію їхніх стосунків: знайомство під час служби, спільні бойові завдання, короткі зустрічі, весілля та очікування дитини. Про характер, захоплення та мрії Данила розповідає і його батько. Згадуємо його любов до серфінгу, творчість, побратимів та бажання створити спільноту, яка об’єднуватиме молодих військових. Це історія про кохання двох військових, втрату близької людини, пам’ять та продовження того, що Данило не встиг завершити.
Це відео створено бригадою "Рубіж" з метою інформування громадськості про перебіг бойових дій у зоні відповідальності підрозділу. Матеріал має виключно документальний характер і може бути використаний у дослідницьких, наукових та мистецьких цілях. Відео не пропагує насильства, розпалювання ворожнечі чи підтримку будь-яких форм конфлікту. Усі події представлені виключно з метою фіксації історичних фактів, підвищення обізнаності та не мають на меті когось шокувати чи образити.
Спостерігаючи за оцією балалайнею з приводу «ми за мір» і «ми хотім жіть», помітив цікаву річ:
За мир виступають переважно ті особи, які внаслідок війни практично не постраждали та/або навіть стали жити краще.
І це стосується не тільки проросійських депутатів та мерів міст.
Простих посполитих теж.
Бачиш коментар «час домовлятися», «у нас немає вибору, треба зупиняти війну», ідеш дивитися сторінки людей, гортаєш.
І розумієш, що окрім переляку 22-го року, ці тичінкі максимум що - похудали на курс долара і трохи поморозили дупці минулої зими.
Війна для них (не забуваймо про обісцяних депутатів і мерів) - це не номери в телефоні, які ніколи не візьмуть слухавку, не прапори на цвинтарях, не втрачені батьківські будинки у зруйнованих в щебінь містах.
Для них - це просто дискомфорт.
І, що найстрашніше, навіть не реальний, а потенційний.
Мости ще стоять, енергетика ще працює, а ці лагідні льодяники вже панікують, бо не зможуть возити свої ніжні жопи в машинах, які придбали з салонів в часи війни, бо лише можуть почати зникати ліки (і, мабуть, солі в закладках), бо лише може зменшитись кількість сортів кави в ресторанах, а самі рестіки можуть і закритися.
Карочє, може статися все те, що мало б статися ще в 2022-му і чого не сталося завдяки постійному прагненню відповідальних громадян вистояти і відстояти державність.
Знайти протидію на засоби нападу.
Обхитрувати ворога.
Гідно прийняти удар, втримати позиції, відремонтуватися і відновитися.
Бо якщо ні - то ж не просто всі жертви були даремні і лапи слід було підняти ще в 2014-му (та й в 1991-му не варто було метушитись).
Відбудеться звичайний геноцид в прямому ефірі, з яким ніхто в світі нічого не робитиме, як не може зробити зараз стосовно, наприклад, Олешок, а колись - стосовно Маріуполя.
Мільйони Людей щодня працюють, воюють, шукають нову протидію на нові засоби нападу.
І чітко розуміють, що а) не вийде домовитися з маніяками б) маніяк навіть не пропонує ніяких перемовин.
Але обісцяні продовжують просувати свої мирні плани, а провідні медіа, для яких бабло, мабуть, не пахне, навіть вішають їхню маячню на свої шпальти.
Згоден з кимось, хто тут вже висловлювався:
Такі речі вже не справа фейсбуку.
Це робота для Служби безпеки України.
Спочатку подібні дебіли розповідають, що Україна - це корпорація, а вони люди в статусі чєловєка, а потім кидаються на поліцію з лопатою.
Так і тут.
Зараз це «замирна» балаканина, а потім стануться речі набагато страшніші.
І, коники ж, не розуміють, що гауляйтерами їх росіяни спершу поставлять.
Але потім так само - к стєночкє і одна куля на двох.
Цікаво, що депутатів не можуть закритикувати навіть власні фракції.
Імпотенти як вони є.
Божечки, дожилися до часів аморфних нездар, які подали голос.
Та ми великі молодці, що Армія воює настільки вдало, що вгодовані щурі відчули силу…
Але нічого.
Україна вистоїть.
Я глибоко розділяю думку, що росія через неспроможність НІЧОГО зробити на фронті перейшла до відкритого терору тилу.
І тилу, насправді, взагалі гріх жалітися порівняно з тим, що відбувається на лінії.
Тил мусить виробити імунітет до цих невибіркових ударів, пристосуватися і триматися.
Спершу протягнули 2-3 тижні (с), потім півроку, тепер закінчується 4-й рік широкомасштабної війни.
До 6-го року вторгнення маємо виробити процедуру поводження з «перемовниками».
І останнє.
Знаєте, що наймерзенніше в цих гнидах?
От, бач, вони хочуть жити.
Жити в мирі і виховувати дітей.
Водночас, з їх слів виходить так, що ті, хто пішли боронити свою землю і опираються поразці - хочуть смерті і не хочуть виховувати своїх дітей.
Колись районний центр, зараз центр прикордонної громади. Білопілля щодня потерпає від російських ударів, але люди все одно залишаються і продовжують тут жити.
Українські захисники вдруге дронами доставили 4 тонни продуктів цивільним в окуповані Олешки. Кореспонденти Суспільного виїхали разом з бійцями роти спецпризначення 11 бригади НГУ «Болгаричі» на Херсонщину, щоб побачити, як відбувається гуманітарна місія.
Ситуація в Олешках лишається критичною: тривалий час люди живуть без електроенергії та газопостачання. Через заміновані дороги, постійні обстріли та атаки дронів доставляти продукти й евакуйовувати людей стає практично неможливо.
Петро Шуклінов - український журналіст, волонтер і військовослужбовець, багато років пов’язаний із LIGA.net. Автор проєкту "Медіагігієна". Багато писав про пропаганду, дезінформацію та методи роботи спецслужб. Також Петро директор БФ «Несемось!» і співзасновник ветеранського автосервісу NESEMOS, який ремонтує транспорт для війська та працевлаштовує ветеранів. Говоримо з Петром про можливість поєднувати службу, волонтерську діяльність та побудову соціального бізнесу. Про російську пропаганду, відповідальність бізнесу за участь у протистоянні з Росією та способи залученості співгромадян до нього.
25 вересня 2025 року це затишне й тихе містечко було живим.
Це було рік тому.
Я пам’ятаю цю дату, бо саме того дня наш будинок зруйнував шахед. Він влучив у сусідню будівлю, залишивши від неї дві стіни й згарище, яке палало до самого ранку.
Вибуховою хвилею вигнуло двері санітарки, а уламками цегли побило скло.
Було тепло.
І сухо.
А тієї ночі - навіть спекотно.
Я пам’ятаю, як бігла відганяти машини, на які сипалися іскри з пожежі.
Як ми з хлопцями витягували каністри з пальним із гаража, стіну якого вже охоплював вогонь.
Крізь крокви зірваного даху виднілися небо, клуби диму й язики полум’я.
Пам’ятаю, як хотіла знайти пса, замкненого в будці. Але її завалило уламками шиферу, камінням і шматками дощок. І я вирішила, що пес загинув.
Було справді спекотно.
На обличчі виступив піт.
Краплі котилися чолом, стікали на шию.
Серце калатало.
Приїхала пожежна машина.
Розмотали рукав - і поїхали.
Загроза повторного удару.
Ми намагалися загасити полум’я самі. Протягнули шланг від насоса.
Він не працював.
На дорозі іскрили обірвані дроти.
Довелося ставити генератор і живити насос від нього, щоб хоча б не дати вогню перекинутися на наш будинок.
У заграві палаючого дому все здавалося червоним.
Розкидані речі, поламані гілки, ми самі - усе відбивало колір вогню, що пожирав життя.
Мої руки теж були червоними.
І лише коли я спробувала зателефонувати чоловікові й увімкнула ліхтарик, помітила: руки в мене в крові.
А ще - обличчя.
І шия.
- Привіт, Сонечко. Не спиш? Нам у дім в’їбав шахед. Я, схоже, поранена.
А в голові крутилося: «Доволі дивні в мене розмови з чоловіком».
- Привіт, Булочка. Виїжджаю.
Потім був стабік. Але вже після того, як він приїхав до мене. Я дуже боялася залишати хлопців без нагляду.
Не знаю чому.
Здавалося, якщо поїду, щось піде не так. Хоча куди вже більше «не так».
На стабіку Таня погрожувала поголити мені голову.
А наче ж так добре спілкувалися.
Що було далі - пам’ятаю погано.
Швидко збирали речі.
Переїжджали.
Пам’ятаю, як у якийсь момент стало дуже багато покинутих котів і собак. Вони приходили просити їсти. Раніше постійно билися за територію. А тепер сиділи всі разом під причепом і жалібно нявчали.
І Персик теж. Вередливий пухнастий кіт персикового кольору. Він постійно ображав нашого Рижика. Той отримував від нього люлєй й ховався за Антеєм.
Сусіди покинули всіх своїх собак. Насипали сухого корму на ґанку - і поїхали.
А той пес у заваленій будці вижив. Забився в дальній куток і виліз уже вранці. Весь у землі й попелі, але цілий. Хоча, думаю, контужений.
Він більше не кидався на Антея.
Але й нікого не підпускав до себе.
Байдуже лежав на ґанку свого напівзруйнованого дому. Підводився лише тоді, коли повз проїжджала машина. Щойно вона віддалялася - знову лягав на поріг і тяжко скиглив.
Рік тому містечко почало вмирати.
20 жовтня ворог знищив АТБ. Для мене цей магазин був осередком життя. Біля нього завжди стояла купа машин. Люди приїжджали не лише по продукти. А й по відчуття нормальності.
Випити кави.
Перекусити піцою.
Дорогою від машини до входу я обов’язково зустрічала двох-трьох знайомих. Перекидалася вітаннями, жартами, обіцянками зайти в гості…
Осінні алеї порожніли.
Зачинялися крамнички.
КАБи почали стирати будинок за будинком.
Шахеди, фпв дрони, ракети…
Увесь цей асортимент смертоносного металу й вибухівки розривав реальність, знищуючи все живе.
Це наче бути свідком катування близького друга.
День за днем дивитися, як кат калічить його тіло й шматує душу.
У голові кричало одне запитання: навіщо?
Що це дасть катові?
Навіщо йому все знищувати?
Чому він так прагне всіх нас вбити?
Рік тому це містечко було живим.
Пораненим, знекровленим, але живим.
Днями я побачила відео з тієї центральної вулиці.
АТБ.
Парк.
Багатоповерхівки.
Усе мертве.
Навіть вулиці, пориті вирвами від КАБів і обплутані колючим дротом, - мертві.
Шестеро людей загинули, ще 53 постраждали внаслідок російської атаки КАБами по Харкову. Пошкоджені житлові будинки, цивільне підприємство, приватний сектор та щонайменше два десятки автомобілів.
Українські захисники в ніч на 4 жовтня 2026 року вдруге провели спецоперацію та доставили за допомогою безпілотників близько 4 тонн гуманітарного вантажу в тимчасово окуповані Олешки на Херсонщині. Команда Суспільного виїхала разом з бійцями роти спецпризначення 11 бригади НГУ «Болгаричі» на Херсонщину, щоб побачити, як відбувається гуманітарна місія.
Один із напрямків, де боротьба за українське небо триває цілодобово. Для кожної цілі — свій спосіб протидії. Військові використовують увесь комплекс наявних засобів — від ЗРК та ПЗРК до автоматів і помпових рушниць. Про бойові чергування, підготовку, реальні виклики, досвід застосування різного озброєння та відповідальність, яку неможливо перекласти на когось іншого.
Володимир Рудковський пішов добровольцем до ЗСУ після початку повномасштабного вторгнення, став командиром роти, а під час штурму на Запорізькому напрямку отримав важке поранення і втратив частину ноги. Після реабілітації у центрі UNBROKEN він став ментором та амбасадором і тепер допомагає іншим пораненим військовим повертатися до активного життя.
У цьому виступі він говорить не лише про власний досвід війни та ампутації. Він говорить про те, що відбувається з людиною після повернення: як суспільство дивиться на протези, чому ветерани іноді не хочуть виходити з лікарні і не хочуть допомоги, як правильно пропонувати допомогу і чому дуже важливо просто привітатися.
«Хіба тяжко посміхнутися? Це мінімум, що ми можемо зробити для тих, хто пролив кров за нашу країну».
Володимир розповідає історії побратимів після важких поранень, говорить про сім’ї загиблих і безвісти зниклих, полонених, відповідальність командирів і про те, чому суспільству потрібно вчитися комунікувати з ветеранами, а не відводити від них очі. «Коли ми повертаємося сюди, повага — це ключове, що нам потрібно». Володимир Рудковський ділиться базовими знаннями про те, що відбувається з людиною після повернення і як іншим на це реагувати.
російський ракетний удар по місту Прилуки в Чернігівській області. Одне з влучань – житлова багатоповерхівка. Кількість загиблих зросла до 22 людей, серед них є 5 дітей, ще 54 людини були поранені.
Рятувальник, який тримає на руках врятовану з-під завалів дівчинку, — це один із перших кадрів Суспільного з місця влучання російської ракети в п'ятиповерхівку у Прилуках на Чернігівщині. Рятувальника звати Павло Левченко і він дістав з-під завалів п'ятирічну Зоряну та її матір. За словами чоловіка, він з колегами одним з перших прибув до п'ятиповерхівки, в яку росіяни поцілили ракетою 7 жовтня.
30-річна Катерина Чміль разом із чоловіком та двома дітьми вибралася через вікно сусідської квартири і покинула п'ятиповерховий будинок у Прилуках, який був зруйнований російським ракетним ударом 7 жовтня. Її квартира — на першому поверсі під'їзду, в який влучила ракета. На момент вибуху вона спала разом з чоловіком і двома дітьми.
Від добровольця “Правого сектору” до майора та командира спецпризначенців “Омеги” НГУ. Бойовий шлях бійця на псевдо “Гуцул” проліг, зокрема, через захист Київщини, Харківщину, Бахмут і Роботине.
Рятувальник Павло Левченко дістав з-під завалів Зоряну і її маму після ракетної атаки на Прилуки Чернігівської області. Він продовжував працювати біля пошкодженої п’ятиповерхівки майже добу — і вранці 8 жовтня знову повернувся сюди. А ще прийшов провідати Зоряну, яка зараз у лікарні.
15-річний Олексій жив у Варшаві. Він знайшов онлайн-роботу — на замовлення росіян вербувати людей на вчинення терактів в Україні. Олексій запропонував цю роботу своїй дівчині і другу. Вони підірвали два відділки поліції у Харкові. Тепер два друга зустрілися у колонії для неповнолітніх. Каріна Бугайченко зустрілась із ними і розповідає їхню історію.
Кількість загиблих унаслідок російського удару по Запоріжжю зросла до 20, серед них — четверо дітей. Ще 17 людей поранені, зокрема троє дітей. Двоє постраждалих перебувають у тяжкому стані. Пошуково-рятувальні роботи на місцях вже завершені.
Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Бізнес-школи УКУ: “У Гончаренка немає мирного плану, у нього є виборці”. “Соціальні мережі — найбільше зібрання істериків в історії світу”. “Кожна людина мусить для себе усвідомити: якщо ти не частина рішення, ти — частина проблеми”. “Невизначеність часто є вашим важливим союзником”.
Армія РФ близько 23:00 10 жовтня атакувала один з районів Дніпра. Внаслідок влучання пошкоджений житловий будинок на рівні 8-9 поверхів. На місці працюють рятувальні і комунальні служби. Будинок відключили від всіх комунікацій. Є витік газу, повідомили представники ДСНС кореспондентам Суспільного на місці
Коли російські війська окупували Архангельське на Херсонщині, єдиним шляхом до порятунку для багатьох місцевих жителів стала річка Інгулець. Наземні виїзди блокувалися окупантами, а в самому селі тривав терор. Тоді за справу взявся Анатолій Майстренко.
У суботу, 10 жовтня, Запоріжжя прокинулось о 04:48 від серії потужних вибухів - росіяни скинули на місто п’ять КАБів. Частина з них поцілила по житлових будинках у Шевченківському та Дніпровському районах міста.
З перших хвилин на місцях ударів розпочали пошуково-рятувальні роботи. Волонтери, рятувальники, парамедики та всі інші служби шукали живих та загиблих. На руїнах влаштовували «хвилини тиші», але голосів, на жаль, не було чути. Після понад семи годин пошуків під купою бетону, будівельного сміття та уламків вдалося почути голос людини.
...Ми зафіксували її шию, потім мали забезпечили повну безпеку кінцівок. Ми не дуже довго її діставали після того, як знайшли. З нею все нормально. Вона трималась молодцем. Її звати Аліна і їй 22 роки...
У цьому випуску Юнга, військова Бригади «Рубіж» та дружина загиблого Данила «Серфера», розповідає історію їхніх стосунків: знайомство під час служби, спільні бойові завдання, короткі зустрічі, весілля та очікування дитини. Про характер, захоплення та мрії Данила розповідає і його батько. Згадуємо його любов до серфінгу, творчість, побратимів та бажання створити спільноту, яка об’єднуватиме молодих військових. Це історія про кохання двох військових, втрату близької людини, пам’ять та продовження того, що Данило не встиг завершити.
Це відео створено бригадою "Рубіж" з метою інформування громадськості про перебіг бойових дій у зоні відповідальності підрозділу. Матеріал має виключно документальний характер і може бути використаний у дослідницьких, наукових та мистецьких цілях. Відео не пропагує насильства, розпалювання ворожнечі чи підтримку будь-яких форм конфлікту. Усі події представлені виключно з метою фіксації історичних фактів, підвищення обізнаності та не мають на меті когось шокувати чи образити.
Anton Senenko
Спостерігаючи за оцією балалайнею з приводу «ми за мір» і «ми хотім жіть», помітив цікаву річ:
За мир виступають переважно ті особи, які внаслідок війни практично не постраждали та/або навіть стали жити краще.
І це стосується не тільки проросійських депутатів та мерів міст.
Простих посполитих теж.
Бачиш коментар «час домовлятися», «у нас немає вибору, треба зупиняти війну», ідеш дивитися сторінки людей, гортаєш.
І розумієш, що окрім переляку 22-го року, ці тичінкі максимум що - похудали на курс долара і трохи поморозили дупці минулої зими.
Війна для них (не забуваймо про обісцяних депутатів і мерів) - це не номери в телефоні, які ніколи не візьмуть слухавку, не прапори на цвинтарях, не втрачені батьківські будинки у зруйнованих в щебінь містах.
Для них - це просто дискомфорт.
І, що найстрашніше, навіть не реальний, а потенційний.
Мости ще стоять, енергетика ще працює, а ці лагідні льодяники вже панікують, бо не зможуть возити свої ніжні жопи в машинах, які придбали з салонів в часи війни, бо лише можуть почати зникати ліки (і, мабуть, солі в закладках), бо лише може зменшитись кількість сортів кави в ресторанах, а самі рестіки можуть і закритися.
Карочє, може статися все те, що мало б статися ще в 2022-му і чого не сталося завдяки постійному прагненню відповідальних громадян вистояти і відстояти державність.
Знайти протидію на засоби нападу.
Обхитрувати ворога.
Гідно прийняти удар, втримати позиції, відремонтуватися і відновитися.
Бо якщо ні - то ж не просто всі жертви були даремні і лапи слід було підняти ще в 2014-му (та й в 1991-му не варто було метушитись).
Відбудеться звичайний геноцид в прямому ефірі, з яким ніхто в світі нічого не робитиме, як не може зробити зараз стосовно, наприклад, Олешок, а колись - стосовно Маріуполя.
Мільйони Людей щодня працюють, воюють, шукають нову протидію на нові засоби нападу.
І чітко розуміють, що а) не вийде домовитися з маніяками б) маніяк навіть не пропонує ніяких перемовин.
Але обісцяні продовжують просувати свої мирні плани, а провідні медіа, для яких бабло, мабуть, не пахне, навіть вішають їхню маячню на свої шпальти.
Згоден з кимось, хто тут вже висловлювався:
Такі речі вже не справа фейсбуку.
Це робота для Служби безпеки України.
Спочатку подібні дебіли розповідають, що Україна - це корпорація, а вони люди в статусі чєловєка, а потім кидаються на поліцію з лопатою.
Так і тут.
Зараз це «замирна» балаканина, а потім стануться речі набагато страшніші.
І, коники ж, не розуміють, що гауляйтерами їх росіяни спершу поставлять.
Але потім так само - к стєночкє і одна куля на двох.
Цікаво, що депутатів не можуть закритикувати навіть власні фракції.
Імпотенти як вони є.
Божечки, дожилися до часів аморфних нездар, які подали голос.
Та ми великі молодці, що Армія воює настільки вдало, що вгодовані щурі відчули силу…
Але нічого.
Україна вистоїть.
Я глибоко розділяю думку, що росія через неспроможність НІЧОГО зробити на фронті перейшла до відкритого терору тилу.
І тилу, насправді, взагалі гріх жалітися порівняно з тим, що відбувається на лінії.
Тил мусить виробити імунітет до цих невибіркових ударів, пристосуватися і триматися.
Спершу протягнули 2-3 тижні (с), потім півроку, тепер закінчується 4-й рік широкомасштабної війни.
До 6-го року вторгнення маємо виробити процедуру поводження з «перемовниками».
І останнє.
Знаєте, що наймерзенніше в цих гнидах?
От, бач, вони хочуть жити.
Жити в мирі і виховувати дітей.
Водночас, з їх слів виходить так, що ті, хто пішли боронити свою землю і опираються поразці - хочуть смерті і не хочуть виховувати своїх дітей.
Фантастичні потвори.
Але переможемо.
Майте тиху ніч.
Колись районний центр, зараз центр прикордонної громади. Білопілля щодня потерпає від російських ударів, але люди все одно залишаються і продовжують тут жити.
Українські захисники вдруге дронами доставили 4 тонни продуктів цивільним в окуповані Олешки. Кореспонденти Суспільного виїхали разом з бійцями роти спецпризначення 11 бригади НГУ «Болгаричі» на Херсонщину, щоб побачити, як відбувається гуманітарна місія.
Ситуація в Олешках лишається критичною: тривалий час люди живуть без електроенергії та газопостачання. Через заміновані дороги, постійні обстріли та атаки дронів доставляти продукти й евакуйовувати людей стає практично неможливо.
Петро Шуклінов - український журналіст, волонтер і військовослужбовець, багато років пов’язаний із LIGA.net. Автор проєкту "Медіагігієна". Багато писав про пропаганду, дезінформацію та методи роботи спецслужб. Також Петро директор БФ «Несемось!» і співзасновник ветеранського автосервісу NESEMOS, який ремонтує транспорт для війська та працевлаштовує ветеранів. Говоримо з Петром про можливість поєднувати службу, волонтерську діяльність та побудову соціального бізнесу. Про російську пропаганду, відповідальність бізнесу за участь у протистоянні з Росією та способи залученості співгромадян до нього.
Оксана Чорна
25 вересня 2025 року я жила в Покровському.
Це було рік тому.
25 вересня 2025 року це затишне й тихе містечко було живим.
Це було рік тому.
Я пам’ятаю цю дату, бо саме того дня наш будинок зруйнував шахед. Він влучив у сусідню будівлю, залишивши від неї дві стіни й згарище, яке палало до самого ранку.
Вибуховою хвилею вигнуло двері санітарки, а уламками цегли побило скло.
Було тепло.
І сухо.
А тієї ночі - навіть спекотно.
Я пам’ятаю, як бігла відганяти машини, на які сипалися іскри з пожежі.
Як ми з хлопцями витягували каністри з пальним із гаража, стіну якого вже охоплював вогонь.
Крізь крокви зірваного даху виднілися небо, клуби диму й язики полум’я.
Пам’ятаю, як хотіла знайти пса, замкненого в будці. Але її завалило уламками шиферу, камінням і шматками дощок. І я вирішила, що пес загинув.
Було справді спекотно.
На обличчі виступив піт.
Краплі котилися чолом, стікали на шию.
Серце калатало.
Приїхала пожежна машина.
Розмотали рукав - і поїхали.
Загроза повторного удару.
Ми намагалися загасити полум’я самі. Протягнули шланг від насоса.
Він не працював.
На дорозі іскрили обірвані дроти.
Довелося ставити генератор і живити насос від нього, щоб хоча б не дати вогню перекинутися на наш будинок.
У заграві палаючого дому все здавалося червоним.
Розкидані речі, поламані гілки, ми самі - усе відбивало колір вогню, що пожирав життя.
Мої руки теж були червоними.
І лише коли я спробувала зателефонувати чоловікові й увімкнула ліхтарик, помітила: руки в мене в крові.
А ще - обличчя.
І шия.
- Привіт, Сонечко. Не спиш? Нам у дім в’їбав шахед. Я, схоже, поранена.
А в голові крутилося: «Доволі дивні в мене розмови з чоловіком».
- Привіт, Булочка. Виїжджаю.
Потім був стабік. Але вже після того, як він приїхав до мене. Я дуже боялася залишати хлопців без нагляду.
Не знаю чому.
Здавалося, якщо поїду, щось піде не так. Хоча куди вже більше «не так».
На стабіку Таня погрожувала поголити мені голову.
А наче ж так добре спілкувалися.
Що було далі - пам’ятаю погано.
Швидко збирали речі.
Переїжджали.
Пам’ятаю, як у якийсь момент стало дуже багато покинутих котів і собак. Вони приходили просити їсти. Раніше постійно билися за територію. А тепер сиділи всі разом під причепом і жалібно нявчали.
І Персик теж. Вередливий пухнастий кіт персикового кольору. Він постійно ображав нашого Рижика. Той отримував від нього люлєй й ховався за Антеєм.
Сусіди покинули всіх своїх собак. Насипали сухого корму на ґанку - і поїхали.
А той пес у заваленій будці вижив. Забився в дальній куток і виліз уже вранці. Весь у землі й попелі, але цілий. Хоча, думаю, контужений.
Він більше не кидався на Антея.
Але й нікого не підпускав до себе.
Байдуже лежав на ґанку свого напівзруйнованого дому. Підводився лише тоді, коли повз проїжджала машина. Щойно вона віддалялася - знову лягав на поріг і тяжко скиглив.
Рік тому містечко почало вмирати.
20 жовтня ворог знищив АТБ. Для мене цей магазин був осередком життя. Біля нього завжди стояла купа машин. Люди приїжджали не лише по продукти. А й по відчуття нормальності.
Випити кави.
Перекусити піцою.
Дорогою від машини до входу я обов’язково зустрічала двох-трьох знайомих. Перекидалася вітаннями, жартами, обіцянками зайти в гості…
Осінні алеї порожніли.
Зачинялися крамнички.
КАБи почали стирати будинок за будинком.
Шахеди, фпв дрони, ракети…
Увесь цей асортимент смертоносного металу й вибухівки розривав реальність, знищуючи все живе.
Це наче бути свідком катування близького друга.
День за днем дивитися, як кат калічить його тіло й шматує душу.
У голові кричало одне запитання: навіщо?
Що це дасть катові?
Навіщо йому все знищувати?
Чому він так прагне всіх нас вбити?
Рік тому це містечко було живим.
Пораненим, знекровленим, але живим.
Днями я побачила відео з тієї центральної вулиці.
АТБ.
Парк.
Багатоповерхівки.
Усе мертве.
Навіть вулиці, пориті вирвами від КАБів і обплутані колючим дротом, - мертві.
Кістяки будинків і дерев.
Рештки тихого життя провінційного містечка.
Рік тому ми обоє були поранені.
Тільки я ще жива.
А ціле місто - ні.
Шестеро людей загинули, ще 53 постраждали внаслідок російської атаки КАБами по Харкову. Пошкоджені житлові будинки, цивільне підприємство, приватний сектор та щонайменше два десятки автомобілів.
Українські захисники в ніч на 4 жовтня 2026 року вдруге провели спецоперацію та доставили за допомогою безпілотників близько 4 тонн гуманітарного вантажу в тимчасово окуповані Олешки на Херсонщині. Команда Суспільного виїхала разом з бійцями роти спецпризначення 11 бригади НГУ «Болгаричі» на Херсонщину, щоб побачити, як відбувається гуманітарна місія.
Один із напрямків, де боротьба за українське небо триває цілодобово. Для кожної цілі — свій спосіб протидії. Військові використовують увесь комплекс наявних засобів — від ЗРК та ПЗРК до автоматів і помпових рушниць. Про бойові чергування, підготовку, реальні виклики, досвід застосування різного озброєння та відповідальність, яку неможливо перекласти на когось іншого.
Володимир Рудковський пішов добровольцем до ЗСУ після початку повномасштабного вторгнення, став командиром роти, а під час штурму на Запорізькому напрямку отримав важке поранення і втратив частину ноги. Після реабілітації у центрі UNBROKEN він став ментором та амбасадором і тепер допомагає іншим пораненим військовим повертатися до активного життя.
У цьому виступі він говорить не лише про власний досвід війни та ампутації. Він говорить про те, що відбувається з людиною після повернення: як суспільство дивиться на протези, чому ветерани іноді не хочуть виходити з лікарні і не хочуть допомоги, як правильно пропонувати допомогу і чому дуже важливо просто привітатися.
«Хіба тяжко посміхнутися? Це мінімум, що ми можемо зробити для тих, хто пролив кров за нашу країну».
Володимир розповідає історії побратимів після важких поранень, говорить про сім’ї загиблих і безвісти зниклих, полонених, відповідальність командирів і про те, чому суспільству потрібно вчитися комунікувати з ветеранами, а не відводити від них очі. «Коли ми повертаємося сюди, повага — це ключове, що нам потрібно». Володимир Рудковський ділиться базовими знаннями про те, що відбувається з людиною після повернення і як іншим на це реагувати.
російський ракетний удар по місту Прилуки в Чернігівській області. Одне з влучань – житлова багатоповерхівка. Кількість загиблих зросла до 22 людей, серед них є 5 дітей, ще 54 людини були поранені.
Фахові геополітичні діалоги про "голубів миру" та "яструбів війни". Володимир Огризко та Валерій Чалий.
Рятувальник, який тримає на руках врятовану з-під завалів дівчинку, — це один із перших кадрів Суспільного з місця влучання російської ракети в п'ятиповерхівку у Прилуках на Чернігівщині. Рятувальника звати Павло Левченко і він дістав з-під завалів п'ятирічну Зоряну та її матір. За словами чоловіка, він з колегами одним з перших прибув до п'ятиповерхівки, в яку росіяни поцілили ракетою 7 жовтня.
30-річна Катерина Чміль разом із чоловіком та двома дітьми вибралася через вікно сусідської квартири і покинула п'ятиповерховий будинок у Прилуках, який був зруйнований російським ракетним ударом 7 жовтня. Її квартира — на першому поверсі під'їзду, в який влучила ракета. На момент вибуху вона спала разом з чоловіком і двома дітьми.
Від добровольця “Правого сектору” до майора та командира спецпризначенців “Омеги” НГУ. Бойовий шлях бійця на псевдо “Гуцул” проліг, зокрема, через захист Київщини, Харківщину, Бахмут і Роботине.
Рятувальник Павло Левченко дістав з-під завалів Зоряну і її маму після ракетної атаки на Прилуки Чернігівської області. Він продовжував працювати біля пошкодженої п’ятиповерхівки майже добу — і вранці 8 жовтня знову повернувся сюди. А ще прийшов провідати Зоряну, яка зараз у лікарні.
15-річний Олексій жив у Варшаві. Він знайшов онлайн-роботу — на замовлення росіян вербувати людей на вчинення терактів в Україні. Олексій запропонував цю роботу своїй дівчині і другу. Вони підірвали два відділки поліції у Харкові. Тепер два друга зустрілися у колонії для неповнолітніх. Каріна Бугайченко зустрілась із ними і розповідає їхню історію.
Запеклі бої на Доннеччині йдуть за місто Дружківка. Під постійними обстрілами там досі залишаються кілька тисяч людей.
Кількість загиблих унаслідок російського удару по Запоріжжю зросла до 20, серед них — четверо дітей. Ще 17 людей поранені, зокрема троє дітей. Двоє постраждалих перебувають у тяжкому стані. Пошуково-рятувальні роботи на місцях вже завершені.
Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Бізнес-школи УКУ: “У Гончаренка немає мирного плану, у нього є виборці”. “Соціальні мережі — найбільше зібрання істериків в історії світу”. “Кожна людина мусить для себе усвідомити: якщо ти не частина рішення, ти — частина проблеми”. “Невизначеність часто є вашим важливим союзником”.
Армія РФ близько 23:00 10 жовтня атакувала один з районів Дніпра. Внаслідок влучання пошкоджений житловий будинок на рівні 8-9 поверхів. На місці працюють рятувальні і комунальні служби. Будинок відключили від всіх комунікацій. Є витік газу, повідомили представники ДСНС кореспондентам Суспільного на місці
Коли російські війська окупували Архангельське на Херсонщині, єдиним шляхом до порятунку для багатьох місцевих жителів стала річка Інгулець. Наземні виїзди блокувалися окупантами, а в самому селі тривав терор. Тоді за справу взявся Анатолій Майстренко.
У суботу, 10 жовтня, Запоріжжя прокинулось о 04:48 від серії потужних вибухів - росіяни скинули на місто п’ять КАБів. Частина з них поцілила по житлових будинках у Шевченківському та Дніпровському районах міста.
З перших хвилин на місцях ударів розпочали пошуково-рятувальні роботи. Волонтери, рятувальники, парамедики та всі інші служби шукали живих та загиблих. На руїнах влаштовували «хвилини тиші», але голосів, на жаль, не було чути. Після понад семи годин пошуків під купою бетону, будівельного сміття та уламків вдалося почути голос людини.
...Ми зафіксували її шию, потім мали забезпечили повну безпеку кінцівок. Ми не дуже довго її діставали після того, як знайшли. З нею все нормально. Вона трималась молодцем. Її звати Аліна і їй 22 роки...
Катування, «Топори», без води та світла: що відомо про життя в Бердянську в окупації.