Минулої ночі росіяни масово атакували Охтирку. Пошкоджені багатоповерхівка, лікарня, дитячий садок. Три БПЛА влучили в дев’ятиповерховий будинок, ще один впав поруч, поранені семеро людей.
«Ми — не велич, ми — безмежність, і вони не знають, чим це все може для них закінчитися», — каже Марʼян Пиріг про різницю між українцями й росіянами. Він музикант, засновник музичних гуртів «Гич оркестр», «Пиріг і Батіг», співзасновник музичного проєкту «Чистий четвер», із літа 2025 року — військовослужбовець. Чому Росії вдається поєднувати блатняк з образом «великої культури»? Як в Україні відбувається поетичний бум? Чи українська нарешті стала мовою міста?
Спрага, миші, міни. Як два бійці ТрО провели 165 днів поспіль на позиції. Розповідь за посиланням.
Гранатометнику Аліксєєнку – 43. Ще зі школи його прозвали Кузеном, а чому – він і не згадає. Та нині це прізвисько стало позивним. Командир стрілецького взводу Тішаєв трохи старший – йому 48, і його позивний явно походить від прізвища: Тішка. Звучить лагідно. "Ну і я не дуже злий, – констатує Тішка. – Спокійний та лагідний".
Бійці сподіваються пробути на спостережному пункті орієнтовно місяць, максимум – півтора. Все необхідне їм скинуть з дрона. Вони ще не знають, що залишаться тут на 165 днів: кінець весни, усе літо і дві третини осені.
Дуже часто ми ставимо собі питання, чи залишився хтось про українські на окупованих територіях. І дуже часто відповідь на це питання є доволі песимістичною. І, на жаль, небезпідставно. Проте бувають винятки. І ці винятки дарують нам можливість вірити у краще. Це історія Віри, яка дорослішала в окупації, але при цьому змогла у максимально проросійському колі зберегти свою українську ідентичність, а потім спланувати та здійснити втечу з окупованого Луганська.
Як одна стара камера може розкрити правду про два геноциди українського народу, розділені дев’ятьма десятиліттями? Дивіться документальний фільм Сімейний альбом на каналі У пошуках істини, щоб побачити унікальні докази злочинів, які Москва хотіла стерти з історії світу.
1933 рік. Австрійський інженер Олександр Вінербергер потрапляє до Харкова і випадково стає свідком Голодомору. Порушуючи всі заборони, він таємно фотографує те, що не мав бачити ніхто. Ризикуючи власним життям, він передає негативи дипломатичною поштою, і ці фото стають одним із найважливіших доказів геноциду українців.
Через 90 років його праонука, британська фотографиня Самара Пірс, знаходить ту саму камеру, альбом і книгу прадіда. Побачене настільки її вразило, що Самара вирушила в Україну, щоб продовжити його місію. Які злочини росіян вона зафіксувала в Харкові? Дивіться історичний фільм Сімейний альбом, щоб побачити правду, яку неможливо приховати.
Колишній льотчик і ветеран Костянтин Оборін, який заснував авіаклуб в Одесі, пішов добровольцем на фронт після 2022 року і загинув під час бойового завдання 18 липня 2025.
У цьому матеріалі — спогади його доньок про життя, службу, волонтерську діяльність і спадок, який він залишив.
У цьому відео "Історія для дорослих" ми заглибимось у справжню історію Донського козацтва, що стало символом опору московській тиранії. Військо Донське – це була незалежна держава, яка мала дипломатичні відносини з Московією. але Москва крок за кроком знищила незалежну козацьку державу на Дону.
Родина, якій двічі довелося залишити свій дім і втікати від війни і російської окупації. На початку 2015 року родина Яковенків залишила свою квартиру в Миронівському, тоді населений пункт перебував під постійними ударами російських військ, і втекла в батьківський дім в Ямполі.
Навесні 2022 року російські війська окупували селище. Родина пережила 5 місяців окупації і лишилась у батьківському будинку після деокупації. За крайній час фронт активно почав рухатися у бік селища. В Ямпіль почали заходити російські диверсійні групи. Після того як родина кілька разів зустріла російських військових, вирішили йти з селища пішки у бік контрольованих Україною територій.
38-річний Олександр Гуржій з Олександрії Кіровоградської області два роки й сім місяців був у російському полоні. Боєць пережив катування струмом, йому заганяли голки під нігті, нацьковували собак, били так, що зламали гумову палицю. У полоні він схуд на 44 кілограми. Додому повернувся цьогоріч у травні в рамках обміну 1000 на 1000. Про пережите в неволі Олександр розповів Суспільному.
Вони можуть просто на лікарню чи дім дрон скинути, на собаку, на дитину маленьку. Я пам'ятаю після тренування йшла в українській формі, чую — щось жужить. Підіймаю голову, а там дрон. Біжу вперед. Мама каже: “За дерево”. Я розвернулася і побігла за дерево. Він пролетів, а він такий маленький був, скинув, то ми пішли до моєї школи, сховалися там. Вона тоді була ще не розбомблена. А потім ми повернулися додому. Я більше не ходила в українській формі, бо зрозуміла, що це вже небезпечно», — розповідає про життя в Херсоні 11-річна Марія-Анна Луценко.
Вона одна із приблизно п'яти тисяч дітей, які лишаються в Херсоні. У місті не працюють школи, тому на всі уроки Марія-Анна ходить дистанційно. Після школи вона тренується грати у футбол — це єдине місце, де діти соціалізуються.
Такий вигляд має життя в Херсоні: під дронами й артилерією діти грають у футбол, у кав'ярнях баристи наливають каву, а у квіткових магазинах флористи пакують квіти.
Найбільше від росіян дістається тим вулицям, які ближче до річки Дніпро. З протилежного берега ворог знищує все, куди тільки може дістатися.
Журналісти hromadske провели тиждень у Херсоні, аби показати, як живе і змінюється місто, коли вороже військо за кілька кілометрів.
Військовий Ярослав Рум’янцев провів 39 місяців у російському полоні. Він обороняв рідний Маріуполь та вийшов у полон із заводу «Азовсталь».
«”Азовсталь” вийшов тільки за наказом. Можливо, вони б нас там і поховали. Але все ж таки не силою вони нас взяли», — згадує військовий. Росіяни утримували його у чотирьох тюрмах, де щоденно принижували і катували
«Тебе б'ють, душать, б'ють струмом, палять, задувають балоном, надягають пакет на голову і топлять у відрі, стріляють біля вуха», — згадує Ярослав. Лише через три роки ув’язнення він отримав першу звістку від рідних й дізнався, що його сім’я жива.
Ярослав повернувся в Україну під час обміну на День Незалежності у 2025 році: «Люди з прапорами стоять і вітають нас вдома. Ми їдемо, у нас сльози, нас трясе, просто неймовірні відчуття. Я ніколи не міг подумати, що нас будуть так зустрічати».
Більше про 39 місяців у полоні дивіться в інтерв’ю.
Минулої ночі росіяни масово атакували Охтирку. Пошкоджені багатоповерхівка, лікарня, дитячий садок. Три БПЛА влучили в дев’ятиповерховий будинок, ще один впав поруч, поранені семеро людей.
«Ми — не велич, ми — безмежність, і вони не знають, чим це все може для них закінчитися», — каже Марʼян Пиріг про різницю між українцями й росіянами. Він музикант, засновник музичних гуртів «Гич оркестр», «Пиріг і Батіг», співзасновник музичного проєкту «Чистий четвер», із літа 2025 року — військовослужбовець. Чому Росії вдається поєднувати блатняк з образом «великої культури»? Як в Україні відбувається поетичний бум? Чи українська нарешті стала мовою міста?
Спрага, миші, міни. Як два бійці ТрО провели 165 днів поспіль на позиції. Розповідь за посиланням.
Гранатометнику Аліксєєнку – 43. Ще зі школи його прозвали Кузеном, а чому – він і не згадає. Та нині це прізвисько стало позивним. Командир стрілецького взводу Тішаєв трохи старший – йому 48, і його позивний явно походить від прізвища: Тішка. Звучить лагідно. "Ну і я не дуже злий, – констатує Тішка. – Спокійний та лагідний".
Бійці сподіваються пробути на спостережному пункті орієнтовно місяць, максимум – півтора. Все необхідне їм скинуть з дрона. Вони ще не знають, що залишаться тут на 165 днів: кінець весни, усе літо і дві третини осені.
Дуже часто ми ставимо собі питання, чи залишився хтось про українські на окупованих територіях. І дуже часто відповідь на це питання є доволі песимістичною. І, на жаль, небезпідставно. Проте бувають винятки. І ці винятки дарують нам можливість вірити у краще. Це історія Віри, яка дорослішала в окупації, але при цьому змогла у максимально проросійському колі зберегти свою українську ідентичність, а потім спланувати та здійснити втечу з окупованого Луганська.
Як одна стара камера може розкрити правду про два геноциди українського народу, розділені дев’ятьма десятиліттями? Дивіться документальний фільм Сімейний альбом на каналі У пошуках істини, щоб побачити унікальні докази злочинів, які Москва хотіла стерти з історії світу.
1933 рік. Австрійський інженер Олександр Вінербергер потрапляє до Харкова і випадково стає свідком Голодомору. Порушуючи всі заборони, він таємно фотографує те, що не мав бачити ніхто. Ризикуючи власним життям, він передає негативи дипломатичною поштою, і ці фото стають одним із найважливіших доказів геноциду українців.
Через 90 років його праонука, британська фотографиня Самара Пірс, знаходить ту саму камеру, альбом і книгу прадіда. Побачене настільки її вразило, що Самара вирушила в Україну, щоб продовжити його місію. Які злочини росіян вона зафіксувала в Харкові? Дивіться історичний фільм Сімейний альбом, щоб побачити правду, яку неможливо приховати.
Колишній льотчик і ветеран Костянтин Оборін, який заснував авіаклуб в Одесі, пішов добровольцем на фронт після 2022 року і загинув під час бойового завдання 18 липня 2025.
У цьому матеріалі — спогади його доньок про життя, службу, волонтерську діяльність і спадок, який він залишив.
У цьому відео "Історія для дорослих" ми заглибимось у справжню історію Донського козацтва, що стало символом опору московській тиранії. Військо Донське – це була незалежна держава, яка мала дипломатичні відносини з Московією. але Москва крок за кроком знищила незалежну козацьку державу на Дону.
Родина, якій двічі довелося залишити свій дім і втікати від війни і російської окупації. На початку 2015 року родина Яковенків залишила свою квартиру в Миронівському, тоді населений пункт перебував під постійними ударами російських військ, і втекла в батьківський дім в Ямполі.
Навесні 2022 року російські війська окупували селище. Родина пережила 5 місяців окупації і лишилась у батьківському будинку після деокупації. За крайній час фронт активно почав рухатися у бік селища. В Ямпіль почали заходити російські диверсійні групи. Після того як родина кілька разів зустріла російських військових, вирішили йти з селища пішки у бік контрольованих Україною територій.
38-річний Олександр Гуржій з Олександрії Кіровоградської області два роки й сім місяців був у російському полоні. Боєць пережив катування струмом, йому заганяли голки під нігті, нацьковували собак, били так, що зламали гумову палицю. У полоні він схуд на 44 кілограми. Додому повернувся цьогоріч у травні в рамках обміну 1000 на 1000. Про пережите в неволі Олександр розповів Суспільному.
Вони можуть просто на лікарню чи дім дрон скинути, на собаку, на дитину маленьку. Я пам'ятаю після тренування йшла в українській формі, чую — щось жужить. Підіймаю голову, а там дрон. Біжу вперед. Мама каже: “За дерево”. Я розвернулася і побігла за дерево. Він пролетів, а він такий маленький був, скинув, то ми пішли до моєї школи, сховалися там. Вона тоді була ще не розбомблена. А потім ми повернулися додому. Я більше не ходила в українській формі, бо зрозуміла, що це вже небезпечно», — розповідає про життя в Херсоні 11-річна Марія-Анна Луценко.
Вона одна із приблизно п'яти тисяч дітей, які лишаються в Херсоні. У місті не працюють школи, тому на всі уроки Марія-Анна ходить дистанційно. Після школи вона тренується грати у футбол — це єдине місце, де діти соціалізуються.
Такий вигляд має життя в Херсоні: під дронами й артилерією діти грають у футбол, у кав'ярнях баристи наливають каву, а у квіткових магазинах флористи пакують квіти.
Найбільше від росіян дістається тим вулицям, які ближче до річки Дніпро. З протилежного берега ворог знищує все, куди тільки може дістатися.
Журналісти hromadske провели тиждень у Херсоні, аби показати, як живе і змінюється місто, коли вороже військо за кілька кілометрів.
Військовий Ярослав Рум’янцев провів 39 місяців у російському полоні. Він обороняв рідний Маріуполь та вийшов у полон із заводу «Азовсталь».
«”Азовсталь” вийшов тільки за наказом. Можливо, вони б нас там і поховали. Але все ж таки не силою вони нас взяли», — згадує військовий. Росіяни утримували його у чотирьох тюрмах, де щоденно принижували і катували
«Тебе б'ють, душать, б'ють струмом, палять, задувають балоном, надягають пакет на голову і топлять у відрі, стріляють біля вуха», — згадує Ярослав. Лише через три роки ув’язнення він отримав першу звістку від рідних й дізнався, що його сім’я жива.
Ярослав повернувся в Україну під час обміну на День Незалежності у 2025 році: «Люди з прапорами стоять і вітають нас вдома. Ми їдемо, у нас сльози, нас трясе, просто неймовірні відчуття. Я ніколи не міг подумати, що нас будуть так зустрічати».
Більше про 39 місяців у полоні дивіться в інтерв’ю.