Я допомогла врятуватися із затоплених і окупованих Олешок двом людям: мамі і її 14-річному сину. І зараз буде про це довгочит.
Вузький список друзів читав цю історію буквально в режимі «онлайн» — «бачив» операцію крок за кроком. Тому люди із того вузького списку далі можуть просто не читати))
Із ширшим колом читачів я не ділилася цією історією дотепер із двох причин. По-перше, не хотіла «грузити» своїми емоціями — а емоцій було багато, дуже-дуже багато. По-друге, з міркувань етичності щодо сім’ї, якій я допомагала виїхати: в історії було багато емоційних особистих деталей і я не відчувала за собою права винести їх на надто широкий загал. І піклування про їхню безпеку до момент, поки вони перетнули кордон України, також мало значення. Зараз я вирішила розповісти цю історію на загал знову ж таки з кількох причин.
Причина перша: я хочу засвідчити, скільки в окупації наших, українських, серцями наших, людей. Як вони чекають ЗСУ і як вірять. Як вони гідно витримують велику біду — потоп, що буквально змив їхні життя. Які вони щирі і як вони не заслуговують багатьох прикрих стереопитів. Так, люди скрізь є різні. Але я ніби обходила своїми ногами всі Олешки та Південь, поки розшукала та допомогла виїхати своїм. І я почула багато болючих, але світлих історій про людей.
Причина друга: я хочу розповісти, що неможливе іноді можливо.
Отже, власне історія.
6 червня, коли росіяни підірвали дамбу, мій син-підліток Ілля розповів, що у нього в Олешках є віртуальний знайомий — хлопець, з яким вони познайомилися на форумі про військову техніку та моделювання. Протягом всієї окупації хлопець ловив десь інтернет, щоб поговорити з Ілюшою. Він розповідав про своє життя: що майже не виходить з дому, що вчиться онлайн і далі у своїй, українській, школі, що мама теж ніде не ходить, щоб не заставили отримувати рос паспорт і його не забрали в рос школу. Писав щодня про те, що йому вдалася сьогодні поїсти і що йому хотілося б з’їсти. Писав, що має котів та собаку, скидав геолокацію свого невеличкого будиночку.
Коли стався потоп, хлопець зник зі зв’язку. Ілля ходив дуже сумний. Постійно говорив: «У них ще й хатка така маленька, швидко, певно, залило». А я вдень перемикалася на роботу, а вечорами плакала, плакала, плакала. Плакала так, що в якийсь момент просто налякала чоловіка: у мене зникли сили йти. І тоді я вирішила: треба спробувати щось зробити. Треба шукати ту дитину. Заради свого сина — йому болить і він має побачити, що мама не просто лежить і плаче, а щось робить.
Виявилося, що Ілля навіть не знає імені свого товариша: хлопці в інтернет-спільноті знали один одного за ніками. Вся інформація, яка була: скріншот Гугл-карти, де будиночок хлопця був позначений точкою. Все.
Я почала надсилати цей скріншот у всі олешківські групи в телеграмі, які тільки знайшла і скрізь писати свій дивний запит: я хочу знайти родину, яка там жила, і допомогти їм виїхати до мене.
Мені вдалося їх знайти. Спочатку написала вчителька хлопця: розповіла, що в точці, позначеній на карті, жив її учень. Що звати його Вітя, що жив він з мамою, маму звати Люда. Що вони дуже хороші. І що досі не виїхали, бо мамі пропонували виїзд лише через Росію (ну бо інакше — ніяк), а вона не хотіла тудою їхати
Потім написала сусідка: що родина вижила і випливла до багатоповерхівок та зараз там.
А потім на зв’язок вийшов сам Вітя. На питання «Як справи?» він відповів: «Живу» і розповів, що будинок під водою і всі тварини втопилися. Що виїхати вони хочуть, але немає як, зовсім немає як.
Той «маленький список» друзів (до якого, однак, втрапили випадкові — бо був хейт і звикле для фб агресивне знецінння, куди ж без цього) проживав це зі мною в режимі реального часу: всі пошуки, питання, діалоги, сумніви.
Потім я дізналася номер мами і дізналася, що вона готова виїхати — аби була бодай найменша змога. І я почала шукати варіанти. Від найбільш ризикованих і неймовірних до тих, що видавалися реальними. Я прожила сотні дзвінків і розмов. З військовими, з нашими волонтерами. Всі сказали: допомогти мають можливість лише «хороші рускі волонтери», бо тільки у них є фізичний доступ до затопленого лівого берега Херсонщини. І далі почалися переговори «з хорошими рускіми». Це, до речі, ще одна причина, чому я пишу цю історію публічно: знайте — хороших росіян не існує. Вони крали в людей в Олешках тварин, тих тварин, яких ці люди врятували, ризикуючи власним життям. Крали, аби вивезти та написати у своїх московських інстаграмах, що «ані спаслі».
Вони допомагали нашим людям виїхати з затоплених міст та сіл і брехали, що дамбу підірвала Україна. Я говорила з ними, бо мусила. Переживала дику суміш огиди, фрустрації, мене розривало — але говорила.
Далі було 6 днів дороги. Жахлива фільтрація на в‘їзді в Крим. Погрози відправити назад в Олешки, якщо не візьмуть рос паспорт. Контакти в Криму зі своїми (знайте, вони там є) і допомога в тому, щоб сісти на потяг без рос паспорта. Дорога потягом через кримський міст і болота. Світанок у Бєлгороді, вокзал і нерозуміння, куди йти далі. Мої ще одні переговори з хорошими рускіми і нервовий зрив внаслідок — друзі були свідками цього пекла. Далі Колотилівка, єдине місце, де є піший прохід з боліт в Україну. Далі кілька км по ґрунтовні. І далі мій пост: в Україні, вдома! І сльози мої та всіх, хто прожив зі мною цю історію. Далі дорога з Сум до Львова.
Тепер Вітя і його мама Люда вже тиждень зі мною: то у Львові, то в Луцьку. Вирішуємо юридичні, медичні питання. Завдяки коштам, які надсилали мої друзі на банку, родина має кошти, щоб купити взутися, одягтися, полікуватися. Банку лишу в коментарі: базові потреби закриті, але якщо хтось захоче надіслати кошти, вони зайві цій родині не будуть.
Я плачу щодня. Бо я бачу дуже зранених людей. Я бачу, як вони люблять Україну — даруйте таке пафосне звучання, але я не знаю, як назвати це інакше. Я вражена тим, які вони. Коли я їх рятувала, то усвідомлювала, що ці люди можуть бути якими завгодно, а бажання врятувати дитину не означало будь-яких очікувань щодо того, якою має бути їхня поведінка. Але мені пощастило: вони неймовірні і дуже «мої» за цінностями. Я обіцяю: вони міцно стануть на ноги
Почуваюся виснаженою вщент, але щасливою. Чорт візьми, це була геніальна операція з точки зору комунікації, логістики, кризового менеджменту)) І це було торжество віри в те, що коли дуже хочеш — все зробиш. Дякую ще раз всім, хто мені допоміг врятувати два українські життя. Ми разом пройшли шлях від безіменної точки на карті до двох людей, які тепер вільні
Коли трохи відновлюся, ще відрефлексую дещо на тему, як потрібно берегти гідність людей, яким допомагаєш, берегти їхню суб‘єктність та не привласнювати історій. Відчуваю потребу в такій рефлексії. Але це потім. Зараз хочу насамкінець сказати ще дещо. Люди, поруч з нами дуже багато великої і страшної біди. Нам багатьом пощастило не побачити її надто близько. Але наші дрібні чвари такі дивні і пусті поруч з такою бідою. Давайте ми спробуємо якось без них.
На фото прапор, який я загорнула Вітю, зустрівши з автобуса у Львові. Вітя його буде берегти
Ці події сталися у березні 2022 року, коли російські війська впритул підійшли до Києва. Намагаючись миттєво захопити українську столицю, окупанти отримали потужну відсіч та роззосередилися по найближчих селах та містах. Зокрема на околицях невеликого села Здвижівка російські десантники розбудували найбільшу на Київщині військову базу, де ховали свою техніку та особовий склад. Наглядати за порядком на окупованій території приїхали підрозділи ОМОНу та СОБРу. Окупанти спочатку намагалися втертися у довіру до місцевих: роздавали гуманітарку, люб’язно спілкувалися та обіцяли не чіпати цивільних. Але при подальших провалах на фронті почали шукати серед мирного населення «нацистов» і «корректировщиков», катувати та розстрілювати. Після деокупації у Здвижівці знаходять все нові і нові тіла закатованих цивільних. Хто і як керував російськими військовими в окупованій Здвижівці? Хто несе відповідальність за катування та вбивства жителів цього села під Києвом? Про це – дивіться у розслідуванні Дмитра Джулая.
У Берліні встановили інсталяцію "Життя може містити сцени жорстокості" – як нагадування про проблему цензурування соцмережами контенту про війну росії проти України.
Російська ракета влучила в будинок у Львові. Вже відомо про чотирьох загиблих та дев'ятьох поранених у Львові. Мер Садовий назвав це найбільшою атака на цивільну інфраструктуру міста від початку повномасштабного вторгнення.
Унаслідок нічного обстрілу пошкоджено багатоквартирний будинок. Зруйновано третій та четвертий поверхи у двох під’їздах. Під завалами ще можуть бути люди, кажуть в МВС
Роль зенітників в українській армії важко переоцінити: вони прикривають артилерійські установки та людей, які їх обслуговують, захищають озброєння та техніку, на які полюють росіяни. «Український Свідок» поговорив із зенітниками одного з підрозділів ЗСУ і дізнався:
Які безпілотники стоять на озброєнні російської армії зараз?
Які з них найнебезпечніші?
Що таке дрон-камікадзе «Привет», який росіяни почали використовувати зовсім нещодавно?
Як наші зенітники відпрацьовують по російських БПЛА?
Чим поточна тактика аеророзвідки росіян відрізняється від тактики початку повномасштабного вторгнення?
Дев’яту річницю звільнення від російської окупації міст Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка та Костянтинівка відзначили на Донеччині 5 липня 2023.
Навесні та влітку 2014 року деякі співробітники Служби безпеки України залишалися в окупації для того щоб виконувати певні бойові завдання, сформувати рух опору та розуміти наміри ворога. Першими, хто брав участь у звільненні Слов'янська, були спецпризначенці підрозділу СБУ «Альфа».
Про те, як важко було працювати в окупації, про рух опору на Донеччині, протидію колаборантам та чим Служба безпеки 2023 року відрізняється від СБУ 2014-го, розповідає підполковник СБУ Євген Афонін.
Російське вторгнення він зустрів на службі у Слов’янську, був відповідальним офіцером у Слов’янському міськвідділі СБУ. Вже тоді співробітники служби розуміли, що плануються певні дії ворога на території міста та були готові до них. Євген зі своїм колегою залишився на окупованій території, щоб виконувати завдання керівництва.
Військовослужбовці ДПСУ тримають оборону в районі Авдіївки. Російські підрозділи не припиняють спроб обійти місто з флангів, однак всі спроби оточення розбиваються об українські позиції. Один з нещодавніх ворожих штурмів тривав близько десяти годин. В атаці окупанти задіяли танки та БМП, артилерію, піхоту, завдавали по силах оборони авіаційні удари та навіть закидали на позиції прикордонників боєприпаси зі сльозогінним газом. Частину ворожої бронетехніки бійці змогли підбити, ліквідували також кілька десятків піхотинців ЗС РФ. Зрештою, російський штурм провалився і вцілілі залишки окупантів змушені були відступити. Як відбувався штурм, що було найскладнішим для прикордонників та в яких умовах загалом тримають оборону військовослужбовці ДПСУ в районі Авдіївки – дивіться в матеріалі.
Ектор Абад Фасіолінсе. Колумбійський письменник і журналіст, який разом із письменницею Вікторією Амеліною був у Краматорську, коли туди прилетіла російська ракета. Його есе про пережите.
Ще кілька днів тому мені було невтямки, що таке балістична ракета Іскандер. Насправді я нічого не знаю про зброю, не служив у армії і жодного разу не стріляв навіть із пістолета. Але оскільки саме Іскандер у мене на очах убив письменницю Вікторію Амеліну, я відчував обов’язок з’ясувати, що це за зброя.
Почнімо з того, що ця російська іграшка вартує три мільйони доларів, важить чотири з половиною тонни, її можна запускати з відстані 500 кілометрів, вона летить з надзвуковою швидкістю (понад 2000 метрів на секунду) і з такою точністю, що може відхилитися від цілі на п’ять метрів максимум. І так, ця суперточна зброя впала за якийсь десяток метрів від нас.
Для чого витрачати стільки зусиль і ресурсів, і бити так прицільно по якомусь простому ресторану? Російська розвідка– читати служба дезінформації та поширення брехні – спочатку заявила, що це не вони, а українська армія; тоді що по піцерії “Ріо” вдарили помилково; пізніше уточнили, наполягаючи на законності цілі, що другий поверх ресторану слугував “пунктом тимчасової дислокації командного складу 56-ої мотопіхотної бригади ЗСУ”. Слід зазначити, що в ресторані не було другого поверху і жодна бригада там не розміщувалась.
Усі іноземні журналісти, які приїжджали до Краматорська, харчувались у цьому ресторані і знають, що це місце є (а точніше було) чим завгодно, але не військовим пунктом. У такому разі чому і для чого витрачати стільки ресурсів і бити так прицільно по цивільному об’єкту? Аби провчити і покарати населення, яке не хоче бути російським і не зустрічало росіян з відкритими обіймами.
«Лепесток» (ПФМ-1 —протипіхотна фугасна міна) — міна натискної дії радянського виробництва. Є майже точною копією американської міни BLU-43/B «Dragontooth». Прийнята на озброєння Радянської армії та залишається на озброєнні ЗС РФ. Заборонена Оттавською конвенцією. Сімʼя бджільників і фермерів повернулася у свій напівзруйнований дім у деокупованій Кам'янці, Донецької області. Вони посадили город, завели пару вуликів бджіл та розгребли сміття на подвірʼї, серед якого була купа мін-пелюстків. Значна частина з них й досі залишається в траві біля городу.
Лиман. Черговий злочин росіян - обстріл приватного сектору із РЗСВ. Наразі відомо про 8 загиблих та 13 поранених. Рятувальники ліквідували пожежі приватного житлового будинку, прибудови до будівлі типографії та трьох легкових автомобілів.
Українські журналісти викривають російських військових, які причетні до воєнних злочинів, спецпідрозділів ГРУ та працівників російських оборонних підприємств. Все про роботу секретного OSINT-підрозділу ОСББ ФСБ "Телебачення Торонто" у нашому інтерв’ю з Анатолієм Остапенком. Ну майже все
Дім 15-тирічного Сашка був зруйнований війною, але родина хлопця після деокупації Новогригорівки все одно повернулась у рідне село. Американський гурт приїхав туди знімати відео для своєї нової пісні Crushed. Хлопцеві запропонували стати героєм кліпу. Він, неохоче, але погодився. І наступного дня після публікації відео прокинувся мега-популярним. Тепер Сашку відновлюють зруйнований дім завдяки благодійним пожертвам.
Зворушлива та оптимістична історія
Тетяна Сомова
Я допомогла врятуватися із затоплених і окупованих Олешок двом людям: мамі і її 14-річному сину. І зараз буде про це довгочит.
Вузький список друзів читав цю історію буквально в режимі «онлайн» — «бачив» операцію крок за кроком. Тому люди із того вузького списку далі можуть просто не читати))
Із ширшим колом читачів я не ділилася цією історією дотепер із двох причин. По-перше, не хотіла «грузити» своїми емоціями — а емоцій було багато, дуже-дуже багато. По-друге, з міркувань етичності щодо сім’ї, якій я допомагала виїхати: в історії було багато емоційних особистих деталей і я не відчувала за собою права винести їх на надто широкий загал. І піклування про їхню безпеку до момент, поки вони перетнули кордон України, також мало значення. Зараз я вирішила розповісти цю історію на загал знову ж таки з кількох причин.
Причина перша: я хочу засвідчити, скільки в окупації наших, українських, серцями наших, людей. Як вони чекають ЗСУ і як вірять. Як вони гідно витримують велику біду — потоп, що буквально змив їхні життя. Які вони щирі і як вони не заслуговують багатьох прикрих стереопитів. Так, люди скрізь є різні. Але я ніби обходила своїми ногами всі Олешки та Південь, поки розшукала та допомогла виїхати своїм. І я почула багато болючих, але світлих історій про людей.
Причина друга: я хочу розповісти, що неможливе іноді можливо.
Отже, власне історія.
6 червня, коли росіяни підірвали дамбу, мій син-підліток Ілля розповів, що у нього в Олешках є віртуальний знайомий — хлопець, з яким вони познайомилися на форумі про військову техніку та моделювання. Протягом всієї окупації хлопець ловив десь інтернет, щоб поговорити з Ілюшою. Він розповідав про своє життя: що майже не виходить з дому, що вчиться онлайн і далі у своїй, українській, школі, що мама теж ніде не ходить, щоб не заставили отримувати рос паспорт і його не забрали в рос школу. Писав щодня про те, що йому вдалася сьогодні поїсти і що йому хотілося б з’їсти. Писав, що має котів та собаку, скидав геолокацію свого невеличкого будиночку.
Коли стався потоп, хлопець зник зі зв’язку. Ілля ходив дуже сумний. Постійно говорив: «У них ще й хатка така маленька, швидко, певно, залило». А я вдень перемикалася на роботу, а вечорами плакала, плакала, плакала. Плакала так, що в якийсь момент просто налякала чоловіка: у мене зникли сили йти. І тоді я вирішила: треба спробувати щось зробити. Треба шукати ту дитину. Заради свого сина — йому болить і він має побачити, що мама не просто лежить і плаче, а щось робить.
Виявилося, що Ілля навіть не знає імені свого товариша: хлопці в інтернет-спільноті знали один одного за ніками. Вся інформація, яка була: скріншот Гугл-карти, де будиночок хлопця був позначений точкою. Все.
Я почала надсилати цей скріншот у всі олешківські групи в телеграмі, які тільки знайшла і скрізь писати свій дивний запит: я хочу знайти родину, яка там жила, і допомогти їм виїхати до мене.
Мені вдалося їх знайти. Спочатку написала вчителька хлопця: розповіла, що в точці, позначеній на карті, жив її учень. Що звати його Вітя, що жив він з мамою, маму звати Люда. Що вони дуже хороші. І що досі не виїхали, бо мамі пропонували виїзд лише через Росію (ну бо інакше — ніяк), а вона не хотіла тудою їхати
Потім написала сусідка: що родина вижила і випливла до багатоповерхівок та зараз там.
А потім на зв’язок вийшов сам Вітя. На питання «Як справи?» він відповів: «Живу» і розповів, що будинок під водою і всі тварини втопилися. Що виїхати вони хочуть, але немає як, зовсім немає як.
Той «маленький список» друзів (до якого, однак, втрапили випадкові — бо був хейт і звикле для фб агресивне знецінння, куди ж без цього) проживав це зі мною в режимі реального часу: всі пошуки, питання, діалоги, сумніви.
Потім я дізналася номер мами і дізналася, що вона готова виїхати — аби була бодай найменша змога. І я почала шукати варіанти. Від найбільш ризикованих і неймовірних до тих, що видавалися реальними. Я прожила сотні дзвінків і розмов. З військовими, з нашими волонтерами. Всі сказали: допомогти мають можливість лише «хороші рускі волонтери», бо тільки у них є фізичний доступ до затопленого лівого берега Херсонщини. І далі почалися переговори «з хорошими рускіми». Це, до речі, ще одна причина, чому я пишу цю історію публічно: знайте — хороших росіян не існує. Вони крали в людей в Олешках тварин, тих тварин, яких ці люди врятували, ризикуючи власним життям. Крали, аби вивезти та написати у своїх московських інстаграмах, що «ані спаслі».
Вони допомагали нашим людям виїхати з затоплених міст та сіл і брехали, що дамбу підірвала Україна. Я говорила з ними, бо мусила. Переживала дику суміш огиди, фрустрації, мене розривало — але говорила.
Далі було 6 днів дороги. Жахлива фільтрація на в‘їзді в Крим. Погрози відправити назад в Олешки, якщо не візьмуть рос паспорт. Контакти в Криму зі своїми (знайте, вони там є) і допомога в тому, щоб сісти на потяг без рос паспорта. Дорога потягом через кримський міст і болота. Світанок у Бєлгороді, вокзал і нерозуміння, куди йти далі. Мої ще одні переговори з хорошими рускіми і нервовий зрив внаслідок — друзі були свідками цього пекла. Далі Колотилівка, єдине місце, де є піший прохід з боліт в Україну. Далі кілька км по ґрунтовні. І далі мій пост: в Україні, вдома! І сльози мої та всіх, хто прожив зі мною цю історію. Далі дорога з Сум до Львова.
Тепер Вітя і його мама Люда вже тиждень зі мною: то у Львові, то в Луцьку. Вирішуємо юридичні, медичні питання. Завдяки коштам, які надсилали мої друзі на банку, родина має кошти, щоб купити взутися, одягтися, полікуватися. Банку лишу в коментарі: базові потреби закриті, але якщо хтось захоче надіслати кошти, вони зайві цій родині не будуть.
Я плачу щодня. Бо я бачу дуже зранених людей. Я бачу, як вони люблять Україну — даруйте таке пафосне звучання, але я не знаю, як назвати це інакше. Я вражена тим, які вони. Коли я їх рятувала, то усвідомлювала, що ці люди можуть бути якими завгодно, а бажання врятувати дитину не означало будь-яких очікувань щодо того, якою має бути їхня поведінка. Але мені пощастило: вони неймовірні і дуже «мої» за цінностями. Я обіцяю: вони міцно стануть на ноги
Почуваюся виснаженою вщент, але щасливою. Чорт візьми, це була геніальна операція з точки зору комунікації, логістики, кризового менеджменту)) І це було торжество віри в те, що коли дуже хочеш — все зробиш. Дякую ще раз всім, хто мені допоміг врятувати два українські життя. Ми разом пройшли шлях від безіменної точки на карті до двох людей, які тепер вільні
Коли трохи відновлюся, ще відрефлексую дещо на тему, як потрібно берегти гідність людей, яким допомагаєш, берегти їхню суб‘єктність та не привласнювати історій. Відчуваю потребу в такій рефлексії. Але це потім. Зараз хочу насамкінець сказати ще дещо. Люди, поруч з нами дуже багато великої і страшної біди. Нам багатьом пощастило не побачити її надто близько. Але наші дрібні чвари такі дивні і пусті поруч з такою бідою. Давайте ми спробуємо якось без них.
На фото прапор, який я загорнула Вітю, зустрівши з автобуса у Львові. Вітя його буде берегти
У Берліні встановили інсталяцію "Життя може містити сцени жорстокості" – як нагадування про проблему цензурування соцмережами контенту про війну росії проти України.
Радіо Свобода
5 хв ·
Російська ракета влучила в будинок у Львові. Вже відомо про чотирьох загиблих та дев'ятьох поранених у Львові. Мер Садовий назвав це найбільшою атака на цивільну інфраструктуру міста від початку повномасштабного вторгнення.
Унаслідок нічного обстрілу пошкоджено багатоквартирний будинок. Зруйновано третій та четвертий поверхи у двох під’їздах. Під завалами ще можуть бути люди, кажуть в МВС
Роль зенітників в українській армії важко переоцінити: вони прикривають артилерійські установки та людей, які їх обслуговують, захищають озброєння та техніку, на які полюють росіяни. «Український Свідок» поговорив із зенітниками одного з підрозділів ЗСУ і дізнався:
Які безпілотники стоять на озброєнні російської армії зараз?
Які з них найнебезпечніші?
Що таке дрон-камікадзе «Привет», який росіяни почали використовувати зовсім нещодавно?
Як наші зенітники відпрацьовують по російських БПЛА?
Чим поточна тактика аеророзвідки росіян відрізняється від тактики початку повномасштабного вторгнення?
Дев’яту річницю звільнення від російської окупації міст Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка та Костянтинівка відзначили на Донеччині 5 липня 2023.
Навесні та влітку 2014 року деякі співробітники Служби безпеки України залишалися в окупації для того щоб виконувати певні бойові завдання, сформувати рух опору та розуміти наміри ворога. Першими, хто брав участь у звільненні Слов'янська, були спецпризначенці підрозділу СБУ «Альфа».
Про те, як важко було працювати в окупації, про рух опору на Донеччині, протидію колаборантам та чим Служба безпеки 2023 року відрізняється від СБУ 2014-го, розповідає підполковник СБУ Євген Афонін.
Російське вторгнення він зустрів на службі у Слов’янську, був відповідальним офіцером у Слов’янському міськвідділі СБУ. Вже тоді співробітники служби розуміли, що плануються певні дії ворога на території міста та були готові до них. Євген зі своїм колегою залишився на окупованій території, щоб виконувати завдання керівництва.
На 4-й день рятувальних робіт з-під завалів зруйнованого "шахедом" будинку в Сумах витягли зниклого кота Мурчика. Ще одне маленьке врятоване життя.
Військовослужбовці ДПСУ тримають оборону в районі Авдіївки. Російські підрозділи не припиняють спроб обійти місто з флангів, однак всі спроби оточення розбиваються об українські позиції. Один з нещодавніх ворожих штурмів тривав близько десяти годин. В атаці окупанти задіяли танки та БМП, артилерію, піхоту, завдавали по силах оборони авіаційні удари та навіть закидали на позиції прикордонників боєприпаси зі сльозогінним газом. Частину ворожої бронетехніки бійці змогли підбити, ліквідували також кілька десятків піхотинців ЗС РФ. Зрештою, російський штурм провалився і вцілілі залишки окупантів змушені були відступити. Як відбувався штурм, що було найскладнішим для прикордонників та в яких умовах загалом тримають оборону військовослужбовці ДПСУ в районі Авдіївки – дивіться в матеріалі.
Лелеки у Снігурівці Миколаївської області.
Львів. Пошуково-рятувальні роботи завершено. Внаслідок російського удару в багатоповерхівку загинуло 10 осіб. Поранено - 45 осіб, з яких троє дітей.
Ектор Абад Фасіолінсе. Колумбійський письменник і журналіст, який разом із письменницею Вікторією Амеліною був у Краматорську, коли туди прилетіла російська ракета. Його есе про пережите.
Ще кілька днів тому мені було невтямки, що таке балістична ракета Іскандер. Насправді я нічого не знаю про зброю, не служив у армії і жодного разу не стріляв навіть із пістолета. Але оскільки саме Іскандер у мене на очах убив письменницю Вікторію Амеліну, я відчував обов’язок з’ясувати, що це за зброя.
Почнімо з того, що ця російська іграшка вартує три мільйони доларів, важить чотири з половиною тонни, її можна запускати з відстані 500 кілометрів, вона летить з надзвуковою швидкістю (понад 2000 метрів на секунду) і з такою точністю, що може відхилитися від цілі на п’ять метрів максимум. І так, ця суперточна зброя впала за якийсь десяток метрів від нас.
Для чого витрачати стільки зусиль і ресурсів, і бити так прицільно по якомусь простому ресторану? Російська розвідка– читати служба дезінформації та поширення брехні – спочатку заявила, що це не вони, а українська армія; тоді що по піцерії “Ріо” вдарили помилково; пізніше уточнили, наполягаючи на законності цілі, що другий поверх ресторану слугував “пунктом тимчасової дислокації командного складу 56-ої мотопіхотної бригади ЗСУ”. Слід зазначити, що в ресторані не було другого поверху і жодна бригада там не розміщувалась.
Усі іноземні журналісти, які приїжджали до Краматорська, харчувались у цьому ресторані і знають, що це місце є (а точніше було) чим завгодно, але не військовим пунктом. У такому разі чому і для чого витрачати стільки ресурсів і бити так прицільно по цивільному об’єкту? Аби провчити і покарати населення, яке не хоче бути російським і не зустрічало росіян з відкритими обіймами.
«Лепесток» (ПФМ-1 —протипіхотна фугасна міна) — міна натискної дії радянського виробництва. Є майже точною копією американської міни BLU-43/B «Dragontooth». Прийнята на озброєння Радянської армії та залишається на озброєнні ЗС РФ. Заборонена Оттавською конвенцією. Сімʼя бджільників і фермерів повернулася у свій напівзруйнований дім у деокупованій Кам'янці, Донецької області. Вони посадили город, завели пару вуликів бджіл та розгребли сміття на подвірʼї, серед якого була купа мін-пелюстків. Значна частина з них й досі залишається в траві біля городу.
Дві цифри дня - 50 років Валерію Залужному та 500 днів активної фази війни з росією
Доєднуюсь до побажань та привітань! Многая літа та світу без росії!
І в скарбничку цитат від пана Залужного.
Лиман. Черговий злочин росіян - обстріл приватного сектору із РЗСВ. Наразі відомо про 8 загиблих та 13 поранених. Рятувальники ліквідували пожежі приватного житлового будинку, прибудови до будівлі типографії та трьох легкових автомобілів.
Командири Азову повернулися в Україну!
Українські журналісти викривають російських військових, які причетні до воєнних злочинів, спецпідрозділів ГРУ та працівників російських оборонних підприємств. Все про роботу секретного OSINT-підрозділу ОСББ ФСБ "Телебачення Торонто" у нашому інтерв’ю з Анатолієм Остапенком. Ну майже все
14-тисячний хоровий фестиваль в Латвії. Усі співають Гімн України. Дякуємо, Латвіє!
Дім 15-тирічного Сашка був зруйнований війною, але родина хлопця після деокупації Новогригорівки все одно повернулась у рідне село. Американський гурт приїхав туди знімати відео для своєї нової пісні Crushed. Хлопцеві запропонували стати героєм кліпу. Він, неохоче, але погодився. І наступного дня після публікації відео прокинувся мега-популярним. Тепер Сашку відновлюють зруйнований дім завдяки благодійним пожертвам.